Гроші, кока і сучки.

Від автора.

Дорогий читач, с початку свого існування і до 1904 року до складу кока-коли входив кокаїн. Приблизно в той самий час в англійській мові зʼявляється слово coke, яке є і скороченою назвою напою, і сленговим словом для кокаїну. В українській мові еквівалентами йому були б слова кола -для напою, і кокс або кокос -для наркотика, але в англійській,  в силу зазначених вище історичних подій і виникших в суспільстві стійких асоціацій між речовиною і напоєм, це одне слово. В англійській мові існує ще багато сленгу для позначення кокаїну, але саме це слово є найвживаннішим і з роками втратило свою сленговість набувши статусу загального іменника. Це оповідання було написано англійською і в його перекладі я використовую слово кола – для напою і кокс або кока – для наркотика, але в англійській, як я і казав раніше, це одне слово. Будь ласка враховуйте це щоб зрозуміти гру слів, яка є важливою в цьому творі. Приємного читання. 

Склад : просто банка коли.

День видався незвично сонячним для сезону дощів. Я стояв у дворі, мружачись на розпечене до біла небо Хошиміну. “Дідько, як же душно, як же спекотно, ну просто пекло” – подумав я, відчуваючи, як одне з яєць прилипло до ноги. Я різко смикнув ногами, струсився, сів на свій скутер і поїхав зустрічати Браяна. Не поспішаючи, я їхав затіненими провулками галасливих житлових кварталів, а прохолодний, легкий вітерець приємно обвівав моє спітнілий пах. Різкий запах сміття та морепродуктів час від часу лоскотав ніздрі, а у вухах раз по раз віддавався нескінченний хор мотоциклетнів сигналів, крики вуличних торговців та пронизливі голоси в’єтнамських жінок.

До зустрічі з Браяном залишалось близько трьох годин. Ми домовилися пропустити по кілька пінт і згадати старі добрі часи в одному з численних барів на Буі В’єні. Але, оскільки я вже був три дні як безробітний, то вирішив, що можу дозволити собі почати пити вже по обіді. План був простий: наїстися гострої індійської їжі, щоб легше переносити спеку, а потім чекати на Браяна, попиваючи легке рисове пивко на кшалт Bia Hoi. В районі Буі В’єн було чотири індійські ресторани, і моїм улюбленим був Namaste. Якби цей ресторан не знаходився там, я б ніколи не погодився зустрічатися з Браяном десь поблизу.

Буі В’єн – це відносно невеличка вулиця в самому серці Хошиміну. Щовечора там прогулювалися товпи туристів та місцевих і через це туди стягувався всякий зброд та навалоч. Район був заповнений сувенірними крамницями, ресторанами, барами та нічними клубами — деякі з них швидко банкрутували і закривалися і так само швидко на їхньому місці з’являлися нові. Це була типова туристична вулиця, і щоразу із настанням ночі вона ставала нестерпно гучною, переповненою людьми і трохи небезпечною. Одного разу місцева повія поцупила в мене гаманець, а мій приятель, покуривши косяк, люб’язно запропонований якимись місцевими бандюками, прокинувся в парку неподалік лише в трусах. Чорт забирай, вони навіть шльопанці з нього зняли. Зазвичай я оминав ту вулицю, і якби не моя любов до індійської їжі, я б настояв на тому, щоб зустрітися зі старим другом деінде.

Останній раз я бачив Браяна два тижні тому. Він щойно прибув до В’єтнаму, і на мій подив, шукав роботу. Ми здебільшого говорили про його працевлаштування , але він мимохідь пробазікався, що його успішний бізнес і шлюб залишилися в минулому. Його дружина, Джессіка, зрадила йому, і після розлучення він поїхав прямо до Таїланду заліковувати душевні рани. Довгий час він не виходив на зв’язок ні з ким і лише прийшов до тями після того, як витратив останній долар на повій та випивку. Того вечора, знову добряче напившись, він відкрив Facebook, щоб подивитися на фото своєї колишньої, але натомість натрапив на мій пост. Я писав про те, як вже понад рік викладаю англійську у В’єтнамі, про те, як я закоханий у цю країну, як мені подобається мій стиль життя та вся та інша маячня, яку емігранти пишуть, щоб інші думали, що їхнє життя не повна срака. Під час нашої короткої розмови я переконав Браяна, що він зможе швидко знайти роботу вчителем, і за кілька днів ми вже зустрілися у Хошиміні.

Того дня ми сиділи в кафе у районі Фу Ньйон. Я коротко давав йому мінімальний набір знань, необхідний для викладання англійської у В’єтнамі. Я порекомендував кілька навчальних матеріалів і надав йому контакти рекрутерів, які могли б допомогти знайти роботу. За тиждень, незважаючи на відсутність попереднього досвіду, Браян уже працював вчителем англійської. Ми домовилися зустрітися, відсвяткувати його нову роботу та згадати часи, коли ми корешували, ходили разом до спортзалу і наші шалені вихідні в Вегасі. Я з нетерпінням чекав на зустріч, щоб повеселитися разом із Брайаном, але не міг позбутися легкого відчуття смутку. За іронією долі тепер безробітним був я.
— Йобаний придурок, маленький хуєсос… через нього я втратив роботу, — процідив я крізь стиснуті зуби, не в силах стриматися.
— Чортів Хуї, — прошипів я ще раз, згадуючи малого, через якого мене звільнили. Бог таки має почуття гумору — лише тиждень тому я розповідав Браяну, як керувати класом з 40 в’єтнамських дітей, щоб вже три дні потому не стриматися, дати стусана неслухняному учню, який спробував розіграти мене, і в результаті втратити роботу.

Коли я дістався до Буів’єна, то дізнався, що мій улюблений індійський ресторан закрився, а на його місці з’явився новий заклад. “Тікі-бар Сезон Дощів,” – свідчив напис на вході. “Як швидко все змінюється тут,” – подумав я. Ще місяць тому я замовляв доставку звідти, а тепер…

Від екстерʼєру “Намасте” не залишилося й сліду. Замість червоного намету над терасою тепер висіла покрівля з висушеного листя пальм, замість залізних стовпів конструкцію підпирали дві дерев’яні тотемні статуї, схожі на ті, що стоять на острові Пасхи. Чорні та золоті столи замінили на відкриті дерев’яні з лакованим покриттям, а і їхня кількість зменшилася вдвічі. Звільнене місце зайняли гамаки, підвішені до стелі, кожен з дерев’яною підставкою для напоїв поруч. Тераса була порожньою, за винятком одного дивного на вигляд чувака, що розгойдувався в гамаку. На підставці поряд з ним стояла пляшка рожевого вина та попільничка, доверху забита бениками. Більшість цигарок були спалені лише наполовину і все ще диміли , але незважаючи на це , коли наші погляди зустрілися, він запалив ще одну.

— Ха-ха-ха, — засміявся він, коли я проходив повз. На мить я застиг біля входу, а потім повернувся. Хоча я стояв за його спиною, і більше нікого поруч не було, він продовжував говорити.

— Ти бачив Нго? — запитав він у порожнечі, а тоді знову засміявся. Стало зрозуміло, що він говорив не до мене. Мабуть, він божевільний або під чимось… а може, і те, й інше, — подумав я, махнувши на нього рукою, і зайшов всередину.

Виявилося, це був не типовий бар на Буів’єні з напівтемрявою, гучною музикою і повіями. Простір був зі смаком оформлений в певному стилі. Бірюзові та блакитно-білі неонові хвилі розбивалися об стіну ліворуч. Підлога була вкрита деревом, а бар, стилізований під бунгало, був оздоблений різними видами папороті, орхідей та інших тропічних рослин.

— Ласкаво просимо в “Cезон Дощів”. Чого бажаєте? — запитав блідий бармен у червоній гавайській сорочці. Його акцент, здається, був британським. Витираючи склянку вафельним рушником, він одягнув посмішку на своє довге обличчя і подивився прямо на мене.

Я не поспішав щось замовляти, тому сів на один із стільців і озирався навкруги із захопленням. Власник цього місця явно не пошкодував грошей на інтер’єр. З усіх боків на мене дивилися злі обличчя деревʼяних тотемних масок і постери з островитянками у стилі pin-up. На полицях, посеред пляшок всіх брендів і кольорів, лежали свіжі кокоси та ананаси. Єдине, що залишилося від “Намасте”, — це обід велосипедного колеса на стіні за барменом. Раніше там висів величезний індійський прапор, і алюмінієвий обід символізував, зображене на прапорі колесо самсари. З якоїсь причини його ніхто не прибрав, і тепер, оточений пляшками рому та віскі й прикрашений світлодіодними лампами, він все ще висів там.

— Пиво. Найкраще, що у вас є, — сказав я.

— Хоча наш профіль — коктейлі, не хвилюйся, друже, буде зроблено, — відповів бармен. — Крафтове, Heart of Darkness, — додав він і поклав свої завалені татухами руки на кран.

Дивлячись, як моя склянка наповнюється мутним пивом, на мить я справді відчув себе на пляжі в якомусь тікі-барі на далекому острові в Тихому океані. Єдине, що не вписувалося в цю атмосферу, була музика. У такому місці було б логічно очікувати почути перебори укулеле або вигуки туземців під ритмі там-тамів, але натомість, із колонок гримів Slayer:

“Blood turning black, the change has begun,
Filling the hatred of all doomed in hell.
Flames start to burn, twist and deform,
Eyes dripping blood, the realization of death.“

— Сто тисяч в’єтнамських донгів, — сказав бармен, і коли він поставив мою склянку переді мною, я помітив, що на його передпліччі, між татуюванням чорного пуделя та напівоголеної красуні з рогами, було вибито назву його улюбленого гурту — Slayer. Вочевидь, поки бар був порожнім, бармен вмикав ту музику, яка йому справді подобалася. Мабуть, він був великим фанатом Slayer, подумав я, і щойно я дійшов до цього висновку, як позаду мене озвався старий:

— Господи Ісусе здається, я знову обісцяв штани, — пробурмотів він, перш ніж пошкандибати до барної стійки та сісти на стілець.

— Чорт забирай, Сем, це ти? — запитав я, підсуваючи свій стілець на один ближче до нього.

Старий лише посміхнувся, подивився на мене, потім на бармена, а тоді знову на мене.

— Віскі з льодом, — сказав він бармену, запалюючи цигарку, і з недовірою кинув на мене оком.

З його спантеличеного виразу обличчя я зрозумів, що він не пам’ятає нашої попередньої зустрічі й був здивований, що я назвав його на ім’я. Його окуляри в товстій оправі сповзли на кінчик носа. Я не міг точно сказати, якого розміру були лінзи, але вони збільшували його очі настільки, що надавали йому дещо комічного вигляду. Коли ми зустрічалися в Таїланді, він їх не носив , і чесно кажучи, я теж не впізнав його одразу.

— Це були я, ти і ті двоє австралійців — Піт і, якщо я не помиляюся, Дейв — у “Pussy Magic” в Паттаї, — сказав я.

Спантеличений Сем зморщив обличчя.

— Ну, а як щодо тієї дівчини із зеленим волоссям? Ти хоч її пам’ятаєш? — запитав я.

І в ту ж мить на його обличчі вискочило повідомлення : Помилка 404. Пам’ять не знайдена.

Вперше наші шляхи перетнулися, коли я з двома австралійцями зустрів Сема в одному з набережних барів Паттаї. Вечір не передбачав нічого надзвичайного, аж поки Сем, у супроводі молодої тайської дівчини з зеленим волоссям, не з’явився у “Pussy Magic”. Дивом старий мав із собою пакетик трави, а на той час марихуана в Таїланді була далеко не легальною. Зрозуміло, ми були більш ніж раді, коли він, вже трохи напідпитку, вирішив приєднатися до нашого столу. До кінця ночі він скручував косяки, поки ми пригощали його напоями.

Дуже швидко ми зрозуміли, що Сем — той ще дідок. Він жартував, кричав і танцював аж до самого світанку. Ми круто провели час, і я був радий бачити його знову.

— Як справи, старий? — запитав я, простягаючи руку. Сем подивився мені в очі й невпевнено потиснув мою долонь. Тільки після того, як я нагадав йому кілька пікантних деталей нашої минулої зустрічі, на його обличчі засяяла посмішка. Він упізнав мене і навіть згадав моє ім’я.

Виглядав він десь років на 50 – 60 , кремезний, з повністю сивим волоссям. Так само, як тієї ночі в Паттаї, він був одягнений у ті самі джинсові шорти та зелену гавайську сорочку з квітковим візерунком. Єдине, що змінилося у його зовнішньому вигляді — це окуляри та засмага. Після більш ніж пів року в Південно-Східній Азії його шкіра набула рівномірного бронзового відтінку. Хоча він виглядав краще та здоровіше, щасливим він не виглядав. Наша розмова не клеїлася, і коли я допив своє пиво, то залишив його сидіти самого в барі Monsoon Season. Я вирішив дотримуватися плану й пообідати індійською кухнею. Щоб не натрапити на того дивного чувака в гамаку, я зробив гак навколо тераси — і мене ледь не вкусила собака. На парковці за рогом два пса, схожі на Хатіко з фільму, були прив’язані до мотоцикла. Одна з них ліниво зітхнула, а інший загарчала і клацнула зубами в мій бік.

“Та йди на хуй,” – сказав я, проходячи повз, — і коли я озирнувся, обидві собаки були абсолютно спокійні. Висолопивши рожеві язики, і на повному разслабоні вони знемагали від спеки, наче нічого й не сталося. “Мабуть, я наступив їй на хвіст чи щось таке,” – подумав я, заходячи в двері індійського ресторану Baba’s Kitchen. Місце було трохи дорожчим, але їжа не ставала від цього кращою. Ціни піднялися з мого останнього візиту — тарілка “масляного курча” тепер коштувала 200 000 донгів, а кілька шматочків мого улюбленого хліба чапаті продавалися по 30 000 кожен. Підживившись пекельно гострим Віндалу, я не придумав нічого кращого, ніж повернутися в Monsoon Season і чекати на Брайана там.

Коли я зайшов, Сем усе ще сидів у барі. Його плечі піднялися вище зануреної голови, шия витягнулася вперед, а підборіддя майже торкалося поверхні барної стійки. Збоку він виглядав, як стерв’ятник, що нависає над склянкою віскі. Сем був не в найкращому настрої – він безперервно курив і зовсім не нагадував того життєрадісного старого, якого я колись зустрів у Паттаї.

— Як справи? — запитав я, сідаючи поруч із ним.

— Нормально, — відповів Сем.

— Не сказав би, дивлячись на тебе. Та годі, що сталося? Викладай, — сказав я, жестом замовляючи пиво.

— Гаразд, почну першим, — сказав я, уникаючи непотрібних дрібних розмов і намагаючись завести бесіду. — У мене немає дому. У мене немає машини. У мене взагалі нічого немає. Перш ніж я переїхав до В’єтнаму, я жив із батьками, і все, що в мене було — це 40 тисяч боргу за коледж і диплом із соціології. Єдиний спосіб використати той диплом — це засунути його собі в дупу перед співбесідою в McDonald’s. Тут я заробляю трохи менше ніж 2 тисячі на місяць і живу набагато краще, але кілька днів тому мене звільнили. Хоч у мене є трохи заощаджень, за американськими мірками я — банкрут. Проте я не впадаю у відчай, бо, як сказано в Біблії, це — гріх. А ти? Чому ти такий сумний?

— Ти справді хочеш це знати? У тебе є на це час? — запитав Сем.

— Як я вже сказав, тепер я безробітний, тож у мене купа часу, — відповів я. — Викладай усе, я уважно слухаю, — додав я, зробивши ковток пива.

— Нещодавно в мене був інсульт, — сказав Сем, поклавши руку на шию. — Я очухався, але лікарі сказали, що одна з головних артерій, яка веде до мозку, забита і її треба очистити. Щоб це зробити, її доведеться спершу вирізати, потім прочистити і знову вшити. Коротше кажучи, це дорога і досить складна операція. Більше того, вона ще й небезпечна. Згідно зі статистикою, — продовжив Сем, — 12% усіх таких операцій закінчуються летальним результатом, а в моєму віці, враховуючи мій спосіб життя і всі мої звички, шанс ще вищий.

— 88%! Гаразд, навіть якщо взяти 80% — це не так вже й погано. Це не смертний вирок. Можна спробувати, — перебив я старого.

— Так, це не смертний вирок, ну поки не здохнеш… Слухай, навіть якщо я знайду гроші на операцію, а це не така вже й велика проблема, мені доведеться забути про багато речей, які я люблю. Більше ніякого алкоголю, ніяких сигарет, ніякої смачної їжі, ніяких веселощів.

— Що ти маєш на увазі, ніяких веселощів? Є ж боулінг і гольф.

— Та нахуй боулінг. Я схожий на того, хто любить боулінг? — тепер уже старий перебив мене.

— Взагалі-то, я навіть не смерті боюся. Ну, можливо, болісної смерті. Знаєш що? Я готовий піти, — сказав він, дістаючи пакетик з травою зі своєї нагрудної кишені. Обома руками він розкришив шишку в складену навпіл банкноту у 500 тисяч донгів. Раптом він підняв одну брову і подивився на мене.

— Я тільки за, — сказав я, припускаючи, що він поділиться зі мною.

Сем глянув на бармена, який ледь помітно кивнув. “Але якщо прийдуть інші клієнти, доведеться вийти ,” — додав бармен. Ми обоє мовчки дивилися, як Сем спокійно скручує косяк, у той час як з динаміків на фоні надривно кричав Slayer.

“Sacrifice the lives of all I know, they soon shall die.

Their souls are doomed to rot in hell,

and keep the fire growing deep inside—hell awaits.”

Коли остання нота стихла, та фронтмен Slayer закінчив співати, Сем завершив скручувати, підпалив косяк і зробив довгу і важку затяжку.

— Мене лякає потойбічне життя, — сказав він, хрипко видихаючи густу хмару диму.

— Ти знаєш, що відбувається після смерті? — запитав я, коли він затягнувся ще раз.

— Ніхто не знає, — відповів він, передаючи мені косяк. Інстинктивно я озирнувся навколо, але нікого, крім нас і камер спостереження, не було, тож я затягнувся. Виявилося, що трава була сортова, і вона відразу вхопила мене за горло. Кашляючи, я передав косяк бармену, а потім, оцінивши якість, посміхнувся зворотньою посмішкою вигнувши губи аркою.

— Ти, мабуть, віруюча людина, — сказав бармен, повертаючи косяк Сему.

— Так, мене виховали католиком, і обидва мої батьки були набожними християнами, але справа не в цьому, — сказав Сем, роблячи паузу, щоб затягнутися ще раз. — Справа в тому, що нещодавно я знову почув голос, і він сказав, що мій час настав.

— Де почув, по радіо? — лукаво запитав бармен.

— Ні, у моїй голові, — відповів Сем. Як тільки я це почув, відразу закашлявся. — Не думай, що я божевільний чи щось таке, — продовжив він. — Я не вважаю себе кимось іншим. Я не одержимий, у мене немає параної… Ну, іноді буває, але моя параноя має підстави. Знаєш, у сучасному світі навіть найзаконопослушніша, найзвичайніша людина, навіть самий посередній Вася знайде з десяток причин для параної.

— Якщо в тебе параноя, це не означає, що за тобою ніхто не стежить. Великий Брат стежить за всіма… Але не всі чують голоси у своїй голові, — сказав я, передаючи косяк.

— О, це яка глибока думка, — сказав Сем, глянувши на мене і посміхнувшись. Потім його вираз обличчя майже миттєво змінився. Він став серйозним, навіть трохи лякаючим. Він пильно подивився на мене, спустив окуляри на кінчик носа, і його очі, тепер уже не сховані за лінзами, не здавалися занадто великими. Він кинув на мене погляд — холодний, наче арктична ніч, і в ньому не було нічого смішного. Навпаки, він подивився на мене так, як серійні вбивці дивляться з газетних фотографій.

— Навіть якщо я чую голоси в своїй голові, це не означає, що я не можу всадити тобі викрутку в шию, — прошепотів Сем мені на вухо. У той самий момент я відчув, як почала діяти трава. В роті різко пересохло, і мені здалося, що температура тіла трохи піднялася. Наче охоплений судомою я поспіхом намагався усвідомити, що він тільки-но сказав, але не зміг. Ці слова залишилися в моїй голові надовго, бо прозвучали як загроза. Якби я не закашлявся, я, мабуть, скрикнув би. Я був приголомшений, і, здається, тепер моє обличчя відображало повідомлення про “помилку системи”.

— Та заспокойся, приятелю, я просто жартую, — сказав Сем, поплескавши мене по плечу.

— То ти не чуєш ніяких голосів, так?

— Ну, чую, але це не “голоси” — це голос. І за все моє життя я чув його лише тричі. Два з цих разів я був під наркотой, а третій — коли в мене стався інсульт, і я впав у кому. Але всі ці… назвемо їх “слухові галюцинації”… ніколи не були маячнею. Усе, що казав мені голос, справді відбувалося, — додав Сем, загасивши косяк.

— Слухай, може, це через траву? — невпевнено запитав я. — У мене був один знайомий, який теж чув голоси. Він навіть поїхав на реабілітацію, і лікар сказав йому, що це через “Мері Джейн”. Зараз вона сильніша, ніж була раніше.

— Ну, можливо, але я не знаю, — Сем знизав плечима, потім кивнув. — Якщо причина в наркотиках, то, найімовірніше, це гриби. Я вперше почув голос наприкінці 80-х, — сказав він, запалюючи цигарку. — Я народився в сім’ї військового пілота в Менсфілді, Огайо, — продовжив Сем. Бармен і я обмінялися швидкими поглядами, і обидва зрозуміли, що дідусь зараз вивалить нам усю свою біографію . Але трава була справді сильною, тож ми не заперечували — або, скоріше, були надто обкурені, щоб заперечувати.

— Навряд чи ви щось знаєте про Огайо, — продовжив він, — але це батьківщина авіації. Перший літак був побудований там братами Райт у 1903 році. Одна з найбільших авіабаз розташована поблизу округу Монтгомері, і рекордна кількість астронавтів NASA, включаючи Джона Гленна та першого чоловіка, що ступив на Місяць, Ніла Армстронга, — уродженці Огайо. Багато родин в Огайо, як і сам штат, мають довгу історію, пов’язану з авіацією, і моя сім’я була однією з таких. Мій дід загинув у небі над Францією, коли бомбардував нацистів, а мій батько теж був військовим пілотом. Він літав на гелікоптері Sikorsky HH-3E під час служби у В’єтнамі. На відміну від свого батька, він повернувся додому живим і неушкодженим, і скільки я себе пам’ятаю, він хотів, щоб я пішов по його стопах і продовжив сімейну династію. Незважаючи на всі ці традиції, я не хотів бути пілотом, і ще менше я хотів служити в армії. На жаль, я не міг дати чіткої відповіді на запитання: “Ким ти хочеш стати, коли виростеш?” Тож ми з батьками вирішили, що я буду вчитися на пілота пасажирського літака. Після школи вони оплатили моє навчання в Льотній академії Університету штату Огайо, і деякий час усе йшло добре.

Потім, на другому курсі, я випадково потрапив на концерт Grateful Dead, і там познайомився з чарівною дівчиною та купкою її друзів-хіпанов. Її звали Емі, і це було кохання з першого погляду. Я зрозумів це ще до того, як вона дала мені кислоту. Я ніколи не був фанатом the Grateful Dead, як що чесно. 80ті були епохою диско – усі шморгали кокс і мріяли розбагатіти, а весь той хіпі-рух повністю скис, ставши тим, чим старше покоління завжди його вважало — купкою ледачих торчків і патлатих волоцюг. Епоха 60-х минула, кохання вже було “вільним”, рок-н-рол став мейнстрімом, а весь цей бунт і бажання змінити світ випарувалися. Але кохання сліпе, і замість того, щоб ходити на заняття, я бігав за Емі та її друзями, які, у свою чергу, слідували за Grateful Dead у їхньому турі. Хоча я ніколи не любив цю музику, як тільки я зрозумів, що я їй теж подобаюся, решта мене вже не турбувала. Я був її Джоном Ленноном, а вона — моєю Йоко Оно. Ми навіть виглядали схоже. Емі була наполовину японкою, її дідусь із бабусею емігрували до США з Японії у 30-х роках, а я… ну… — Сем доторкнувся до свого гачкуватого носа.

— Так, схожість просто вражаюча, — саркастично сказав бармен.

— Я навіть почав відпускати довге волосся, — продовжив Сем, не помітивши сарказму. — У хіпі-фургоні, разом з Емі та її друзями, я слідував за Grateful Dead у кожне місто, де вони виступали. Жоден із них — ні хлопці, ні дівчата — не мав жодного стосунку до гурту. Вони не були групіз, нічого такого. Більшість із них навіть не заходила на концерти; вони просто продавали ЛСД біля входу. І незабаром я зрозумів, що саме в цьому й полягала суть. Але, як я вже казав, мені було байдуже. Поки друзі Емі штовхали кислоту, ми з нею зупинялися в дешевих мотелях, і обдовбані всім підряд, займалися сексом усю ніч. Іноді ми робили це у фургоні, іноді просто на вулиці, а іноді взагалі не робили, бо були надто п’яні або обкурені, або і те, і інше.

Слідуючи за Grateful Dead в їх турне ми дісталися до Портленда, і, чесно кажучи, до цього моменту я вже почав втрачати зв’язок із реальністю. Дякувати Богу, друзі Емі нарешті розпродали всі свої запаси. Джейсон, лідер шайки та власник фургону, мав поїхати по нову партію. Він залишив усіх у Портленді і поїхав до Сан-Франциско сам.

— Слухай, Сем, а Grateful Dead — це якийсь метал-гурт? — перебив я його. — Це дез-метал?

— Ти ніколи не слухав Grateful Dead? — запитав він із подивом.

— Це психоделічний рок, блюз, госпел і Бог знає що ще, — додав бармен, поставив на паузу Slayer, він кілька разів поклацав в телефоні й вмикнув одну з найвідоміших пісень Grateful Dead — “Casey Jones”.

— О, то під це ви висіл під кислотою? О Боже.

–Ти розумієш, про що я? — сказав Сем, сміючись, і продовжив.

— Деякий час ми нічого не чули від Джейсона і я та Емі подумали, що якщо ми вже на Західному узбережжі, чому б не махнути в Сан-Франциско або Лос-Анджелес? На те, щоб автостопом дістатися до Сан-Франциско, у нас пішло два дні, а ще за тиждень ми були в Лос-Анджелесі. До того часу мене вже виключили з коледжу за неявку на іспити, і батьки перестали надсилати мені гроші. Корабель нашого кохання сів на мілину разом зі мною. Але якраз тоді, коли я вже почав замислюватися над сумнівними способами швидко підняти грошей, на горизонті з’явився Джейсон. Майже місяць від нього не було ні слуху ні духу, а тут оба — ось він, без кислоті але із з йобаним мішком, повним галюциногенних грибів. З того, що він нам розповів, я зрозумів, що угода пішла не за планом, і йому знадобилося три тижні, щоб знайти хоча б щось. Ось це, власне, і був перший раз коли я почув голос.

Того злощасного вечора ми всі сиділи навколо багаття на пляжі. Джейсон уявляв себе кимось на кшталт Чарльза Менсона, і перед тим, як роздати гриби, він майже годину проповідував про кохання, звільнення духу та те, що ми всі — одна сім’я. Здавалося, він проводив якийсь ритуал. Спершу він зачитав уголос кілька своїх паскудних віршів, потім палив пахощі, медитував десь годину, і лише після цього нарешті почав роздавати нам гриби. Мені здалося, що він дав мені вдвічі, а то й утричі більшу дозу, ніж іншим, але мене це не турбувало. Я зʼїв добру жменю грибів і просто чекав на приход.

Сонце повільно опускалося за обрій, а гриби починали діяти, а коли денне світло зникло, я повністю втратив відчуття реальності. Деякий час мій зір був розмитий, я міг розрізняти тільки джерела світла та силуети, що рухалися серед тіней. Але згодом темрява повністю поглинула мене.

Пізніше хлопці розповідали, що я просто впав обличчям у пісок, і, переконавшись, що я ще дихаю, вони залишили мене в спокої. У той момент я повністю розчинився. Ніколи раніше зі мною такого не траплялося. Незалежно від того, що я приймав і наскільки сильним не був трип, я завжди відчував себе собою. Але в той момент… — На кілька секунд Сем замовк і опустив очі до підлоги.

— Мене не стало, — продовжив він. — Я був всесвітом, і всесвіт був мною.

Я не знаю, скільки часу я провів обличчям у піску, але для мене це здавалося вічністю. Коли вічність скінчилась я поступово я почав приходити до тями, повертаючись у свідомість, я обтрусився, але галюцинації не припинялися. Ще довго я блукав уздовж пляжу, торкаючись води а коли я повернувся до хлопців, вони грали на гітарі та співали біля згаслого вогнища. Тим часом.. Джейсон трахав Емі в фургоні. Розлючений, я накинувся на нього, але хлопці одразу ж нас розтягнули. Я думав, що маю повне моральне право розірвати йому горлянку, але наші друзі були іншої думки. Вони тримали мене за руки й ноги, ніби я був божевільний, тоді як Емі, уся в сльозах, постійно повторювала: “Вибач, я була під кайфом, я не усвідомлювала, я не розуміла, що відбувається.”

— Гаразд, — закричав я, — але зараз ти розумієш, що відбувається, чи не так? — Я припинив пручатися, і хлопці послабили хватку. — Вибирай, я або він! — знову закричав я. І в ту мить Джейсон витягнув маленький пакетик з кокаїном і понюхав трохи з нігтя. Вибір був непростий. Я, обдовбаний і без копійки на пляжі за містом, чи новий коханець із фургоном, повним наркотиків, і пакетом кокоса. Сука не вагалася ані секунди, за мить вона застрибнула до своїх хіпі-друзів у фургон і зникла в невідомому напрямку.

Я залишився на одинці, у сльозах та із розбитим серцем я йшов уздовж пляжу в бік вогнів міста. Сонце починало сходити, кидаючи перші промені. Одна за одною зірки згасали, але коли я підняв голову, найяскравіша з них все ще палала наді мною.

І саме тоді я вперше почув цей голос.

— Для чого ти живеш? — запитав він мене.

Я озирнувся навколо, але нікого не було. Жодної живої душі. Це, мабуть, галюцинації. Напевно, я все ще під кайфом від грибів, — подумав я і, відчувши легкий страх, почав іти швидше.

За мить, просто нізвідки, просто як грім серед ясного неба, голос пролунав знову. Цього разу він сказав мені, що ігнорувати такі важливі й екзистенційні питання — це зовсім неввічливо з мого боку. Голос лунав звідусіль — зверху і знизу, ліворуч і праворуч, зсередини мене і навколо.

Я знову подивився по сторонах, але нікого не було, навіть на горизонті. Повністю наляканий, я почав іти ще швидше. Я майже перейшов на біг, але на мить у голові застрягла настирлива думка: Чорт забирай, а для чого ж я живу?

“Щоб мене любили і щоб бути щасливим,” — промайнуло в моїй голові, і тоді голос сказав мені, що люди, які справді люблять мене, чекають на мене вдома. Потім він запитав, що мені потрібно для щастя. У той момент я перестав тікати і набрався сміливості вступити в діалог із голосом. Але найшаленіше у всьому цьому було те, що я не сказав ні слова. Я не говорив уголос. Проте голос чув мої відповіді. Він чув мої думки. Виявилося, це була щось типу…

— Внутрішній діалог, — перебив я.

— Або голос у голові, — сказав бармен.

— Ага, щось на кшталт того, — пискнув Сем.

І тоді я зрозумів, що втекти від голосу неможливо. Він переслідував мене, куди б я не йшов. Тож я почав думати про те, що насправді мені потрібно для щастя. На той час у мене повністю закінчилися гроші, і я був абсолютно розбитий. Я зрозумів, що більше не хочу бути перекотиполем без гроша за душею, який постійно мандрує з місця на місце. Я хотів комфортного, красивого життя. Я хотів “Феррарі”. Я хотів одружитися з Емі. О, ні, до біса цю суку, передумав я швидко. Я захотів одружитися з супермоделлю і жити, як король, або, принаймні, жити, як мої середнього класу батьки.

І тоді я відповів: “Гроші. Багато грошей. Я хочу мільйони. Я хочу бути мільйонером. Так, так, я хочу до біса багато грошей!” — закричав я.

— Ще щось? — запитав голос, нагадуючи мені, що кричати не обов’язково.

Неймовірно розлючений через те, що зробила Емі, я захотів втопити своє горе в кайфах і розпусті. — Сучок, я хочу сучок і кокаїну, — додав я, тепер вже, не вимовляючи ані слова вголос.

І тоді голос сказав мені, що це не проблема, що він може забезпечити мене всім, про що я попрошу.

Я запитав, чи він диявол, і голос відповів, що ні, але згадав, що якщо я погоджуся, то в кінці свого шляху в житті можу опинитися в місці, повному страждань.

— У пеклі? — перебив я зізнання Сема.

— Не знаю, — сказав він. — Щодо цього ніякої конкретики я не почув, але щойно я подумав про кінець, я одразу запитав, чи можливо зробити мене безсмертним.

На що голос відповів, що це неможливо, що всі й усе в цьому світі колись помирає, навіть зірки, і що будь яка матерія у всесвіті або перетворюється на щось інше, або припиняє існування.

Проте він сказав, що можна зробити моє життя набагато довшим. Можливо, я мав би попросити про це, але натомість я запитав, чи може він дати мені здатність ставати невидимим або літати чи стріляти лазерами з очей, як Супермен.

Голос відповів на це питання запитанням: — Сем, де твоя розсудливість? Що за хворі, чудернацькі фантазії в тебе в голові? Ти не в кіно і не в коміксі. Як тільки якась спецслужба дізнається про твої надзвичайні здібності, вони будуть полювати на тебе до кінця твого життя. А якщо вони тебе спіймають, то будуть ставити на тобі всілякі експерименти. — Знаєш що? Колись був один хлопець із надзвичайними здібностями. Він міг ходити по воді та перетворювати її на вино. Він зцілював хворих і навіть воскрешав мертвих. І як ти думаєш, що з ним зробили? Його розіп’яли. Навіщо тобі щось подібне? Чому ти хочеш стати супергероєм?

— Гаразд, тоді кокаїн і дівок , і так, багато грошей, чорт забирай, мільйони, — сказав я, думаючи, що на цьому етапі, байдуже, чи це була галюцинація чи щось інше, усе це переставало мати будь-який сенс. Це був повний абсурд. Задумайся: голос у моїй голові, наче джин із пляшки, пропонував виконати мої бажання, але в той самий час казав мені вгамувати свою хвору уяву. Ці гриби просто зводили мене з розуму.

— Ти впевнений? — знову запитав мене голос.

І хлопче, я був упевнений, як ніколи. Як я вже казав, у той момент здавалося, що вся ця ситуація — реальна вона чи ні — виходила з-під контролю, і я просто хотів с цим покінчити .
— Так, я впевнений. Я хочу гроші, кокс і сучок, — сказав я, знову вголос.

Абсолютно не вірячи в те, що відбувається, але, з іншого боку, сподіваючись на диво, я погодився. Я уявляв, як раптом з неба почнуть падати голі жінки або гроші дощем посипляться на мене. Але дива не сталося. Голос замовк, а дія грибів поступово почала слабшати. Повітря ставало гарячішим , і я йшов уздовж пляжу при світі дня і кричав:
— Ну де мій кокаїн? Де мої сучки? А мої гроші? Де мої тьоли бля?! Де моє бабло?! Де мій кокс?!

Коли я протверезів, то зрозумів, як по дурному це виглядало зі сторони , я змовк і продовжив іти ще десь з пів милі, поки не зустрів бомжа на пляжі в одному з передмість Малібу. Я попросив у нього чверть долара і подзвонив батькам з найближчого таксофона.

Мої рідні дуже хвилювалися за мене, а мама була неймовірно щаслива, що я нарешті з ними зв’язався. Вона одразу вислала мені гроші на квиток , а коли я повернувся, мій батько сказав, що більше не дасть мені ні цента. Він був розчарований, але через кілька місяців мама таки вмовила його позичити мені гроші на курси пілотів і отримання ліцензії. Він вагався спочатку, але зрештою погодився. У глибині душі він хотів, щоб я літав, щоб я став пілотом, і я закінчив ті кляті курси й отримав цю кляту ліцензію.

Жодна авіакомпанія не хотіла мене наймати, бо для цього була потрібна освіта з авіаційного коледжу, але мені вдалося знайти роботу авіаційним аграрієм.

— Авіаційним ким? — запитав бармен.

— Це людина, яка розпилює добрива або пестициди над полями, — продовжив Сем. — Робота сезонна, але через кілька років я виїхав з батьківського дому і погасив борг перед татом. Моє життя стало стабільним, хоч і трохи нудним. Взимку я їздив до Луїзіани чи Джорджії на різні підробітки, а влітку повертався до Огайо. Так тривало ще кілька років, поки я не вирішив зібрати речі і переїхати ближче до моря.

Це був канун Нового року. Зазвичай після Різдва, проведеного з батьками, я їхав до Луїзіани на кілька підробітків. Але коли я приїхав, власник ферми, на якій я раніше працював, повідомив, що попередній пілот розбився на літаку і трагічно загинув у полі з салатом. Роботи для мене не було, і замість того, щоб шукати щось неподалік або звертатися до інших роботодавців у Джорджії, я вирішив поїхати до Джексонвілль, штат Флорида. Мій початковий план був дати собі невеликий перепочинок, відсвяткувати Новий рік, провести кілька днів на узбережжі, а потім почати шукати роботу у Флориді. В решті решт там теж цілий рік займаються фермерством, так само як в Луїзіані чи Джорджії.

Коли я приїхав до Джексонвілля, то чисто випадково зустрів там свого давнього друга Пітера. Ми разом вчилися в Авіаційному інституті штату Огайо. Але на відміну від мене, він закінчив навчання і працював у Pan American. Він був у Джексонвіллі зі своєю дружиною та їхнім дворічним сином і щиро зрадів зустрічі за мною, я би сказав аж занадто зрадів. Коли ми з ним здибалися наступного дня я зрозумів в чому була српава , виявилося, що він збрехав своїй коханій, сказавши, що ми з ним їдемо на рибалку— тільки хлопці, так би мовити, але вже приблизно через годину, з усіма рибальськими снастями та спорядженням, шо він купив, щоб обдурити своє сонечко, ми мчали до Маямі на його Chevrolet. Коли ми проїхали Вест-Палм-Біч, ми переодягнулися і одразу попрямували до клубу Nu — на той час найкрутішого диско в місті. Як тільки ми увійшли, Пітер одразу почав відриватись на повну — фліртував з дівчатами навколо і шморгати кокс ніби завтра не стане. Я навіть не встиг допити свою першу чарку, як Пітер познайомив мене з Френком — хлопцем, який допоміг йому дістати кокс. Після всіх попередніх досвідів , я більше не хотів мати справу з наркотиками, але Френк виявився теж пілотом, і ми одразу знайшли спільну мову. Розмова йшла сама собою, і незабаром я зрозумів, що він не працює в Pan Am, як я думав. Дідько, він не працював ні в якій авіакомпанії. Френк був контрабандистом — доставляв наркоту колумбійських картелів. Коли я сказав йому, що теж можу літати, він запропонував мені роботу, але я ввічливо відмовився. Можливо, це було через мій попередній досвід з наркотою і дилерами, що скінчився зовсім не шампанським та конфетті, але, якщо чесно, я просто злякався . Чистісінько страх і нічого більше. Проте після кількох днів розпилювання пестицидів над кукурудзяними полями Флориди, я все ж таки повернувся в Майамі. Я знайшов Френка в тому ж клубі, і його пропозиція досі була в силі. За один рейс я заробив більше, ніж за цілий рік польотів над полями. Потім був ще один політ, ще одна партія, і ще одна, і ще… Незабаром я переїхав до Майамі і почав тусуватися з Френком у клубі Nu майже не щоночі.

Ми доставляли вантаж з ланцюга маленьких островів поблизу Таїті, там картель збудував злітно-посадкову смугу та транзитну базу. Зазвичай, після кількох годин польоту, вантаж доставляли до Маямі. Іноді, щоб ми могли приземлятися порожніми, ми скидали його у бухту, де його підбирали човни. Ми заробляли купу грошей, і все в моєму житті йшло просто чудово… поки одного дня Френк не вирішив влаштувати вечірку у своєму маєтку. Там були всі пілоти, які працювали на нього — я, Теодор, Естебан і Едді. Чесно кажучи, тоді здавалося, що півміста зібралося у Френка вдома. Це була шалена вечірка, і на піку всього цього безладу Френк витягнув цеглину коксу, розламав її і висипав усе це на журнальний столик. Звісно, я пробував кокаїн і раніше, але відтоді, як повернувся додому і весь час, поки працював на Френка, я тримався подалі від наркотиків. Просто не торкався їх. Але тієї ночі всі веселилися на повну. Повітря було заряджене, чисте безумство, і я просто не міг себе стримати — і дав по ніздрях. Стежка за стежкою, і от ми — я та дві кралі — розважаємося в одній із спалень. Я стояв із прутнем наперевіс, роблячи ще одну стежку просто з їхніх сідниць, і в момент, коли я внюхав кокс, я знову почув той голос. «Ти вже на півдорозі», — сказав голос. Одразу я згадав випадок на пляжі. Як і раніше, голос лунав звідусіль, і я миттєво згадав про те місце, повне страждань, яке він обіцяв мені вперше.

«Що це означає?» — запитав я, але голос не відповів. Запанувала тиша. Дівчата цілувалися, їхні роти були зайняті, і я бачив, як їхні язики переплелися. Вони точно нічого не казали. Я оглянувся, але, звісно, нас було лише троє. Дівчата припинили цілуватися, вони розціпили губи і тепер вдвох дивилися на мене здивовано.

— Нічого, — сказала блондинка. — Це означає, що ми чекаємо на тебе. Давай, приєднуйся до нас, — додала друга блондинка, і обидві засміялися. Я не знаю, чи може комбінація кокаїну й алкоголю спричиняти галюцинації, але голос більше нічого не сказав. І раптом я усвідомив всю жахливість того, що відбувається. Я про це забув, але ось воно. Моє бажання здійснилося. Я був оточений морем пизди і порошку, і гроші вже не були проблемою.

Ось вони, мої «сучки», моя кока, а щодо грошей… Ха-ха! Я тихенько посміявся засяявши із середини. Почекай-но, я ж просив багато грошей. Я просив мільйони, і я одразу почав підраховувати, скільки готівки в мене було на той момент. Без урахування будинку і двох спортивних авто, у мене на банківському рахунку було близько 200 тисяч доларів, і приблизно мільйон готівкою, закопано по різних містяках у Маямі. Я наближався до двох мільйонів, але це все ще були не мільйони…які я просив.

Фух! Можливо, не все втрачено. Можливо, ще є шанс, — подумав я, одягаючись. Мене охопила паніка, і раптом я зовсім втратив бажання до сексу.

— Давай, Сем, ти ж хвилину тому мав величезний стояк. Це все кокс, треба поменше вживати, — сказала одна з дівчат.

Таємно сподіваючись, що вона права, і те, що я почув, — це лише марення від коксу й бухла, я наказав їм зйобувати на хуй, і вигнав їх напівголих з кімнати. Руки тремтіли, і я був наляканий до смерті. Тієї ночі я не вигадав нічого кращого, як напитися до непритомності.

Наступного дня мені довелося літати, і ось що я скажу: такий рейс — це не прогулянка парком. Треба було мати яйця, щоб таке робити. Всі попередні рази я якось збирав себе докупи, але того дня я просто зламався. Я весь був у поту й тремтів, майже в такому ж стані, як і минулої ночі. Я не міг забути того, що сказав голос. З якоїсь причини я не хотів ставати багатшим. Я дійсно боявся перетнути ту межу у мільйон з чимось. Закований у страх і паніку, я намагався думати раціонально. «Це все кокаїн, кокаїн і алкоголь говорили з тобою», — подумав я, але все одно не міг знайти в собі мужності. Я подзвонив Френку і збрехав, сказавши, що хворий, а він відповів, щоб я заспокоївся. «Все нормально, чувак. Ти, мабуть, підчепив кокаїновий грип», — сказав він. — «Мабуть, на вечірці перебрав. Залишайся вдома», — додав. — «Я полечу замість тебе.»

На зворотному шляху, за кілька хвилин до точки скидання вантажу, винищувач змусив Френка посадити його літак на воду. На борту було знайдено триста сімдесят п’ять фунтів кокаїну. Френка заарештували і доставили до Федерального центру утримання в Маямі. Йому загрожувало довічне ув’язнення, і через кілька тижнів я навідався до нього у в’язницю. Як тільки Френк мене побачив, він вибухнув:
«Ти — стукач, клятий щур! Ти здав мене! Ти знав, що так буде, і саме тому попросив мене летіти замість себе! Ми обидва знали, що я ні до чого не причетний. Я навіть нічого в нього не просив. Я просто сказав, що хворий, а він сам вирішив полетіти. Чорт забирай, це міг бути будь-хто інший з його команди!»
Підозрюючи мене в спробі заволодіти його бізнесом, він продовжував кричати на мене. Він думав що за його відсутності я очолю його команду, але це до моїх планів не входило , бо саме у той момент я зрозумів, яку я вчинив дурницю. Федеральні агенти і так вже стежили за мною, але після того візиту у них не залишилось сумнівів щодо моєї причетності. Я мусив швидко виїжджати з Маямі. Не гаючи часу, я взяв одну зі своїх дівчат і поїхав до Далласа. Через кілька днів до мене прийшли люди з картелю й повідомили, що Френк уклав угоду з федералами.

Він розповів їм усе, і тепер я, Теодор і Едді — усі ми — ризикували отримати довічне ув’язнення. На щастя для Естебана, він на той час був у Колумбії і так і не повернувся до Штатів. У мене не залишалося вибору. Того ж дня, почувши новини, я сказав своїй дівчині, що йду купити цигарки, а пізніше того вечора перетнув мексиканський кордон. Я втратив усе — дім, машини, мій банківський рахунок заморозили, а готівка так і залишилася заритою в ґрунті районів Брікелл і Дорал.

Деякий час я вештався від одного бару і до іншого, від однієї шльондри і до наступної. Незабаром усі гроші, що були у мене з собою, скінчилися. Декілька друзів допомогли мені, скинувши трохи, а потім на звʼязок вийшли люди з картелю. Їм було вигідно щоб я залишався в Мексиці, тож вони підкинули мені трішки бабла і навіть допомогли отримати дозвіл на проживання. Через рік усе нарешті вляглося. Франк отримав 12 років, Теодор втік до Панами, а Едді вбили колумбійці. Всі інші «непотрібні» люди були тихо виведені з гри. Якимось чином картель зміг усе владнати і продовжити операції. Все йшло, як завжди — тільки ще в більших масштабах. Знаєш, команда Френка була лише однією з багатьох, які працювали на них, і я швидко зрозумів, що там як у міфічної гідри, де відрубали голову зʼявлялося нові три. Якщо раніше вони перевозили сотні тонн, тепер вони переправляли тисячі.

Що ж до мене, зрештою, всі відвернулися від мене і довелося починати все з початку. Я заклав золоту цепуру і браслет , що залишилися, і купив обладнання для дайвінгу. Я оселився в Канкуні і відкрив бізнес з оренди дайвінгового спорядження. Тоді дайвінг тільки починав набирати популярність серед туристів. Спочатку я не заробляв багато, але на життя вистачало. Через рік я зустрів нову дівчину, а ще через два роки ми з Хуанітою відкрили снек-бар.

— Ооо, Мамасіта, Хуаніта, напевно, вона була гаряча штучка, — перебив я.

— Хмм, вона дійсно була жінка незвичайно, екзотичної краси – Хуаніта Такеда. Ти не повіриш, але, як і Емі, вона була наполовину японкою.

— Хуаніта Такеда, наполовину японка? — спитав я голосом, на декілька октав вище ніж зазвичай. — Як так? Японка … в Мексиці?

— Річ у тім, що після нападу на Перл-Гарбор у 1941 році уряд США вважав усіх японських іммігрантів у країні потенційною загрозою — ніби троянським конем, п’ятою колоною, якщо хочеш. Усі вони, разом зі своїми дітьми, вважалися небезпечними для суспільства і їх силою закривали по спеціальнім концтаборам. Не бажаючи одного дня прокинутися за ґратами, багато хто з них переїхав до Мексики. Батькові Хуаніти було лише дев’ять, коли вони з батьками прибули до Канкуна, — відповів Сем.

— Тобто ти кажеш, що під час Другої світової війни в Америці були концтабори? — я знову спитав високим голосом.

— Звичайно, якщо Америка хоче відкрити концтабір — вона відкриває концтабір. Це ж вільна країна, в решті решт . Погугли, якщо не віриш. Це загальновідомий факт, — буркнув старий, продовжуючи свою розповідь.

Бізнес і майже все інше йшло гладко. Вісім років мого життя були відносно спокійними, і найважчим за весь цей час було поясняти Хуаніті, чому я досі не одружився з нею.

Але в середині 90-х усе різко змінилося. У кінці 70-х і в 80-х головним маршрути контрабанди проходили через Карибський басейн. Проте після того, як Рейган оголосив війну з наркотиками, правоохоронні органи досить ефективно заблокували так званий Карибський коридор, але як завжди , все пішло не за планом. Трафік не припинився і навіть не сповільнився; навпаки, у США почали надходити ще більші обсяги кокаїну, тепер вже через Мексику. Незабаром колись могутній і впливовий Гвадалахарський картель розпався на кілька менших угруповань. Почалася війна картелів. Вони воювали за території, контроль над маршрутами контрабанди. Незважаючи на тиск з боку урядів США та Мексики, незважаючи на постійні зіткнення між собою, картелі ставали дедалі багатшими. Незабаром вони почали контролювати інші види бізнесу, у тому числі й легальні.

І під «контролювали» я маю на увазі рекет. О, це був справжній жах. Двоюрідний брат Хуаніти був причетний до одного з картелів, і певний час нас ніхто не чіпав. Але все змінилося, коли його дружина знайшла відрізану голову чоловіка на ґанку їхнього будинку. Саме тоді люди з картелю Лос-Зетас прийшли поговорити зі мною і Хуанітою. Повні відморозки. Дехто з них були колишні мексиканські спецпризначенці, які стали наркоторговцями, і вони застосовували жорстокі методи у боротьбі з іншими картелями. Відомі своєю жорстокістю та хитрістю, вони точно не були тими, з ким хотілося б зв’язуватися. Спочатку ми просто їм башляли. Але потім вони якось дізналися про те, що я робив у 80-х, і прийшли до мене з пропозицією. Вони хотіли, щоб я перевозив їхні товар через кордон. Їм потрібен був мул — грінго, білий хлопець з американським паспортом.

Я розповів їм , що на мене чекає в Америці. Кажу : «Хлопці, мене арештують, щойно я перетну кордон…» Знову влазити у війну з наркотиками на боці наркотиків мені не хотілося, але через кілька місяців вони знову прийшли до мене. Цього разу люди з Лос-Зетас принесли новини. Виявилося, що Френк помер від туберкульозу в тюрмі майже рік тому. Без його свідчень справа проти мене розвалювалася, і у федералів не було прямих доказів. До того ж мені інкримінували злочин першого ступеня, і згідно з законами штату Флорида, через п’ять років обвинувачення повинні були бути зняті. Федеральні агенти не мали права ані арештувати мене, ані допитувати. Я зробив кілька дзвінків, щоб перевірити цю інформацію, і все було правдою. Теодор повернувся до Тампи шість місяців тому. Увесь цей час він намагався зі мною зв’язатися, але не знав, де мене шукати. Я міг повернутися до Америки, але чесно кажучи, не дуже цього хотів. Тим більше, я не хотів повертатися до старого життя. Але цього разу пропозиція від Лос-Зетас вже не звучала як пропозиція. Вони сильно тиснули на мене. Я сказав їм, що мені потрібно все обміркувати, але вже того ж дня перетнув кордон.

Мої спорткари вкрали ще до того, як уряд встиг їх конфіскувати. Через несплату податків на майно мій будинок виставили на аукціон. Банк, у якому я тримав гроші, Southeast Bank Corp, збанкрутував. У вересні 1991 року його викупив Wells Fargo але на жаль для мене, мій рахунок був заморожений під час розслідування ще до реструктуризації, тож я втратив доступ до всіх своїх коштів. Це мене не здивувало — насправді, це всі було цілком передбачувано. Але уявіть, в якому я був шоці коли дізнався, що дві місцини за містом, де я зарив майже мільйон готівкою, вже не були тими заболоченими околицями, які я пам’ятав. На одному місці тепер стояла величезна вілла, а на іншому — розкішний готель біля дороги. Я навіть не міг уявити, що за вісім років Майамі так розростеться. Те, що колись було болотом біля берега, тепер стало новим… Йобана рот, треба було не ховати гроші так близько до моря… районом.

“Ти думаєш, будівельники, які зводили ту віллу, відкопали гроші?” — запитав я у Сема.

“Не знаю. Хоча ця вілла виглядає так, ніби могла бути побудована на ці гроші. Чесно кажучи, я справді не знаю. Але я скажу тобі, що я все-таки відкопав — останні 150 тисяч готівкою, які я зарив під кипарисом у своєму саду. Зараз там живе сім’я з Техасу. Однієї ночі, коли їх не було вдома, я прокрався у двір і встромив лопату на кілька футів під газон. І так, ти вгадав правильно — гроші були на місці. Приблизно 10% банкнот відсиріли, але загалом трохи більше ніж 100 тисяч все ще були у хорошому стані.

Переповнений радістю, я зателефонував Хуаніті. ‘Пакуй речі, ти летиш до Америки,’ — сказав я їй і вирушив до Огайо, щоб відвідати батьків. Всі ці роки я з ними не розмовляв. Коли я ступив на ґанок, дізнався, що мій батько помер п’ять місяців тому. Це був інсульт. У нього також були проблеми з судинами. Не знаю, може, це спадкове… Це була ще більша втрата для моєї матері. Він був її партнером, її чоловіком, її другом. У своєму горі вона оплакувала втрату своєї другої половини, і незабаром до неї приєднався і я. Хуаніта не відповідала на мої дзвінки. Я намагався до неї додзвонитися, але вона не піднімала слухавку. Наступного дня, коли я зателефонував своєму другу в Мексику, він сказав, що картель застрелив її по дорозі в аеропорт. Я досі не розумію, який у цьому був сенс. Єдине, що я зрозумів — це те, що я не повернуся до Мексики, і вже точно не залишуся в США.

Я спакував свої речі та полетів до Японії, щоб відвідати свого друга дитинства Тома. Він теж був пілотом і на той час служив на американській військовій базі в Окінаві.

“Я на шляху до Буйв’єна,” — отримав я повідомлення від Браяна.

“Я в барі Monsoon Season,” — відповів я.

“Буде там за 5 хвилин,” — відписав він згодом.

“А після цього,” — продовжив Сем.

“Я знаю, що було потім,” — перебив я його. “Ти вже розповідав — ти залишився там і одружився з тією японкою. Як її звали?”

“Міко… Ти не повіриш, але вона японка теж тільки на половину . Її батько був американським моряком, який служив на військовій базі в Йокосуці на початку 70-х. Її мати залетіла від нього, а потім він повернувся до Штатів. Міко ніколи не бачила його в реальному житті — тільки на фотографіях. Мабуть, увесь цей час вона підсвідомо шукала його в інших чоловіках… і знайшла його в мені. Але постривай, коли це я тобі все встиг розповісти?”

“Ну, тієї ночі, коли ми вперше зустрілися в Pussy Magic у Паттаї, ти згадав, що вона багато пила і що тобі довелося з нею розлучитися. Ти всі вуха мені прожужав, розповідаючи, як важко це було.”

“Знаєш що? Та ну її на хуй разом із її п’яними істерики разом та комплексами щодо батька. Шкода, що мені довелося залишити їй квартиру, але хоча б я забрав із собою собак. По суті, я їх викрав,” — сказав Сем, задравши підборіддя. “Ці сучки виявилися набагато вірнішими за Міко і люблять мене більше,” — додав він з посмішкою. Схоже, те, що собаки залишилися з ним, зігрівало йому душу.

“Почекай, то ті дві собаки, прив’язані до мотоциклу на парковці — це твої? Одна з них ледь не вкусила мене,” — поскаржився я.

“Мабуть, це була Юкі. Вона сука агресивна , але Судзу набагато спокійніша. Якщо вони схожі на двох акіта-іну, тоді так, це мої собаки,” — відповів Сем. Якраз у цей момент дві блондинки з накачаними ботоксом губами зайшли до бару. Вони сіли за кілька стільців від нас і почали розмовляти якоюсь незнайомою мені мовою. Бармен миттєво вимкнув Queens of the Stone Age, що грали з колонок, і переключився на якийсь мейнстримний тропікал-хаус. Я хотів запитати старого дещо, але в цей момент до бару зайшов Браян.

“Ага, друже, як ти?” — вигукнув він, крокуючи до мене з розкритими обіймами. Його було не впізнати — вузькі штани, сорочка Оксфорд з краваткою і дикий, гарячковий блиск в очах. Було очевидно, що він прийшов прямо з роботи. У Штатах він був власником спортзалу, і я звик бачити його на зовсім іншому стилі — крихітні шорти, що підкреслювали його величезні квадрицепси, та майки, що звисали з горі м’язів, якою був його торс. Отакий в нього був стиль. Він одягався так навіть тоді, коли ми їхали до Вегаса на вихідні.

“Як тобі в ролі вчителя?” — запитав я, обіймаючи його.

“Знаєш що? Мені потрібно випити,” — відповів він, сміючись і легенько плеснувши мене по плечу. Було очевидно, що робота тиснула на нього, і йому вкрай потрібно було випустити пар.

“Пиво?” — запропонував я.

“Та ну, це ж тікі-бар,” — сказав Браян, озираючись довкола. — “Давай замовимо коктейль.”

“Абсолютно правильний вибір,” — швидко підхопив бармен.

“Мені, будь ласка, Skull Crusher,” — сказав Браян, вказуючи на один із численних пунктів у меню.

“Три види рому та Ангостура? Важкий день на роботі, еге ж?” — запитав я, переглядаючи опис коктейлю та його інгредієнти. Браян глибоко вдихнув, але нічого не відповів.

“Гаразд, гаразд. Щоб не відставати від тебе, дай-но подумати… Long Island? Ні, занадто рано. Manhattan? Це коктейль з віскі, а я зараз не в настрої для віскі…” — пробурмотів я, шукаючи щось міцне. — “Ага, Blackout — джин, ожиновий бренді, сік лайма. Оце якраз те, що треба. Так, я візьму Blackout,” — сказав я бармену.

“Ну що ж, Blackout і Skull Crusher — прекрасний вибір, джентльмени. Ідеальний спосіб розпочати вечірку,” — підсумував бармен. — “Це буде 400 тисяч в’єтнамських донгів. О, і до речі, сьогодні ввечері у нас вечірка — музика, діджеї, дівчата.” Він підморгнув нам і почав змішувати коктейлі.

І дійсно навіть поки ми чекали на свої напої, до бару почали заходити все більше людей, а пара в’єтнамців занесла дві величезні колонки та діджейське обладнання. Бармен завершив приготування, і що тут скажеш, наші коктейлі були приготовані на найвищому рівні. Skull Crusher Браяна подали в керамічному прикрашеному скибочкою лимона черепі, з якого йшов пар, тоді як мій Blackout принесли у широкому бокалі, оздобленому шпажкою з ожиною та шматочком лайма.Ми смакували наші напої , коли Сем кудись зник, а його місце зайняв якийсь хлопець з України. Виявилося, що він був колегою Браяна по роботі, вони працювали у одній школі, і Браян запросив його випити після зміни. Англійською він майже не говорив, але, на наш подив , він якось умудрився влаштуватися викладачем англійської у В’єтнамі.

Поки сонце сідало за обрій, а на вулиці темніло все більше і більше людей заходило в бар, здебільшого це були експати та туристи, але було й багато місцевих. Коли ми допили свої коктейлі, до нас приєднався Шейн, ще один знайомий Браяна, який навідміну від українця був його близьким другом. Шейн народився в Ірландії і виглядав, як типовий ірландець: високий, зеленоокий та обгорілий від сонця. Він був при грошах і одразу почав замовляти один віскарь за іншим всім нам включаючи українця. Я не знав Шейна, але його обличчя здалося мені знайомим. Як виявилося пізніше, я бачив його кілька разів у тренажерному залі Браяна вдома в Штатах. Як і я, він був там постійним відвідувачем, але якщо я знав Браяна ще зі школи, то Шейн і Браян познайомилися вже після мого від’їзду з Америки.

“Давайте випʼємо за вчителів,” — сказав Шейн, піднімаючи келих ірландського односолодового віскі та замовляючи кожному з нас по шоту доволі дешевенького Teacher’s.

“Дуже смішно, знаєш що давайте краще натомість вип’ємо за твою перемогу на покерному турнірі” — сказав йому Браян.

Шейн поплескав українця по плечу. “Наздоров’я,” — сказав він, перевертаючи келих догори дном.

“За здоров’я,” — виправив його українець, зробивши те ж саме. Я не великий фанат віскі, але раз вже Шейн пригощав, я напився добряче. Не можу сказати точно, скільки ми випили тієї ночі, але, вочевидь, достатньо, щоб я лише частково пам’ятав події, що відбувалися далі. Пам’ятаю, було багато людей, музика грала голосно. Пам’ятаю, як Браян і Шейн танцювали з якимись в’єтнамками, поки я клеївся до своєї колишньої колеги, яка випадково опинилася в тому ж барі зі своїми подругами. Пам’ятаю кудрявого хлопця зі Штатів, який запросив нас на афтерпаті, а потім ми знову пили, і знову пили.. а потім… а потім я відключився.

Прокинувся я в гамаку на терасі, а той дивний хлопець, якого я зустрів раніше, все ще бовтався навпроти. Здавалося, що він взагалі нікуди не відходив і висів там весь цей час. Єдине, що змінилося — це пляшка рожевого поруч із ним, яка зпорожніла , і попільничка, яка тепер була напхана ще більшою кількістю недопалків.

“Цьому не буде кінця, ніколи,” — пробурмотів він вголос, тихо хихикаючи. Він знову подивився крізь мене, а його сміх прозвучав ну вже зовсім божевільно. Не звертаючи уваги на його дивні вибрики, я обтрусився від пилу і пішов назад у бар.

Вечірка закінчилася, і всередині залишилося лише кілька людей. Втомлений діджей вже розбирав своє обладнання, а бармен ходив між порожніми столами, збираючи склянки. Єдиний стіл, що не був порожнім, займала красива індійська дівчина, яка потягувала зеленуватий коктейль і щебетала по телефону на хінді. Коли я йшов до барної стійки, щокроку мої шльопанці прилипали до підлоги, просоченої розлитим алкоголем. Всівшись за барний стілець я був здивований побачити Сема, що нудьгуючи до смерті знову сидів біля фікуса де я вперше його зустрів. Він виглядав засмученим, набагато п’янішим, та безперервно курив в’єтнамські сигарети одна за одною. Цього разу, замість того щоб бути прив’язаними до велосипеда на парковці, його дві руді собаки — одна з яких мало не вкусила мене раніше — були прив’язані до його стільця. На відміну від свого пригніченого господаря, який з відчаєм видихав густий дим, собаки весело гралися із хвостами одна одної.

“Я й не знав, що сюди можна з собаками,” — сказав я бармену.

“Сем залишає такі щедрі чайові, що він міг би влаштувати оргію зі свинями прямо тут, і ніхто не буде проти.”

“Що бажаєте замовити?” — запитав він, стаючи за барну стійку.

Я не відповів і підійшов до собак. Я не мав злого умислу — і вони це відчули. Обидві замахали хвостами, даруючи мені ту трохи дурнувату собачу усмішку. Я їх погладив, і вони мружилися від задоволення.

“Гаразд, одна з вас — Сузу, а інша — Юкі,” — сказав я, в. “А разом ви — Судзукі.” Я засміявся і почав викручувати їм вуха, імітуючи звук мотора.

“Врум-врум,” — продовжував я, поки одна з них не загарчала і знову не спробувала мене вкусити.

“Я ж казав тобі — Юкі — це агресивна сучка. Залиш моїх собак у спокої,” — сказав Сем.

“Ти щось замовляєш? Ми вже зачиняємося,” — знову запитав мене бармен, кидаючи стопку брудних склянок у мийку та вмикаючи свій улюблений трек Slayer.

God hates us all. God hates us all. He fucking hates me. Pessimist. Terrorist. Targeting. The next mark. Global chaos feeding on hysteria. Cut throats. Slit your wrists. Shoot you in the back. Fair game. Drug abuse. Self-abuse. Searching for the next high. Sounds like hell. Spreading all the time…

Я був у дивному стані — все ще трохи п’яний, але вже з відчуттям похмілля. Моя голова розколювалася, ніби череп ось-ось трісне, навіть без Slayer що гриміли на фоні. Рот пересох, і я ледь міг говорити. Наче він прочитав мої думки, бармен трохи приглушив звук.

“Куба лібре,” — сказав я, відриваючи язик від піднебіння.

Фронтмен Slayer волав і гарчав на повну, а я тим часом плескав себе по кишенях, шукаючи гаманець — але його там не було.

“Чорт забирай — здається, я втратив свій гаманець, або його вкрали,” — сказав я.

Бармен щойно поставив банку коли поруч зі склянкою, наповненою кубиками льоду, але, почувши мене, завмер з відкритою пляшкою рому в руках. За кілька секунд він закрив її та повернув на полицю. Мені треба було випити — на цьому етапі це вже була необхідність. Я з жахом глянув на Сема і старий прочитав усе з мого обличчя.

“Не хвилюйся, я куплю тобі випивку,” — сказав він, затушивши свою сигарету.

Я спробував згадати, скільки грошей було в гаманці, і коли нарешті згадав, що там було лише кілька банкнот, видихнув з полегшенням.

“Два Хібікі з льодом,” — звернувся Сем до бармена, вказуючи на темно-коричневу пляшку віскі на верхній полиці.

“Ну віскі так віскі. Дякую, старий,” — пробурмотів я, наливаючи трохи коли у свою склянку з віскарем. Я зробив кілька ковтків, щоб змочити горло, і одразу відчув себе краще. Раптом, я згадав , про що ми говорили перед тим, як прийшов Браян.

“То що, ти чуєш якісь голоси в своїй голові?” — запитав я знущально, навіть не намагаючись приховати своє бажання підколоти старого.

«Так, я їх зараз чую», — відповів Сем.

Не очікуючи такої відповіді я був приголомшений.

«Ну і що вони кажуть?» — запитав я, досі спантеличений.

« Кажуть щоб ти йшов на хуй , хлопче, ось що», — відповів він, зморщив обличчя і це був перший раз за день, коли я почув його сміх.

«Давай, Сем, ти казав, що чув голоси тричі. Про дві ти вже розповів. А як щодо третьої?»

Сем одразу насупився і запалив ще одну цигарку. Між нами на мить запала незручна тиша. Можливо, після моїх жартів він не хотів нічого говорити, або просто не знав, з чого почати. Тримаючи в руках напої, ми сиділи мовчки, поки на фоні грала Slayer.

«Блядь , вимкніть уже це лайно, у мене вухами кров зараз піде!» — раптом закричав Сем і замовив ще віскі.

«Добре, вибач, я просто великий фанат цієї групи. Вибач… Зачекай хвилинку, я знайду щось, що тобі сподобається, старий», — сказав бармен і почав наливати ще один стакан.

За мить у колонках зашуршали маракаси, забубніли там-тами. «Яй!» — пролунав крик Міка Джаггера, і вступило піаніно. Це була «Sympathy for the Devil» від The Rolling Stones.

— Я не нас стільки старий, — буркнув Сем, — але це вже більше схоже на музику.

Можливо, це була ще одна чарка, що покращила йому настрій і розв’язала язика, а може, музика так вплинула, але на мій подив, Сем запалив ще одну цигарку і продовжив розповідати свою історію.

— Третій раз, коли я почув той голос… це було всього кілька тижнів тому. Я напивався з однією в’єтнамкою в барі навпроти цього, коли вона вирішила познайомити мене зі своїми місцевими друзями, які в провулку поряд давили ящик пива. Вони були типовими робітниками, і після кількох банок пива, вони запропонували мені трохи Тук Лао.

— Що таке Тук Лао? — поцікавився я.

— Це дикий в’єтнамський тютюн, який курять через бамбуковий бонг, — пояснив Сем. — Коли я бачив як всі ті чоловіки вдихали дим через довгу бамбукову трубку — я думав, що вони курять траву або, може, опіум, але виявилося, що це тютюн. Я думав, що я звиклий до тютюну, знаєш, я палю по кілька пачок на день ще зі школи, тож вирішив спробувати. Але коли я затягнувся з того бонгу, я втратив свідомість. Саме тоді я почув той голос втретє, хоча я впевнений, що це була чергова галюцинація. Я прокинувся вже у реанімації. Лікарі сказали, що величезна кількість тютюнового диму, яку я вдихнув через бонг, спричинила інсульт і що я був у комі майже тиждень. Вони розповіли мені про мої проблеми зі здоров’ям, з судинами, і порадили пройти операцію.

— Ти впевнений, що це був тютюн? — запитав я з цікавістю.

— Так, це 100% був тютюн. Розумієш, проблема була не в Тук Лао. Проблема в моїх судинах. Я був п’яний і накурений — просто невдалий збіг обставин. Хоча, зважаючи на мій спосіб життя, рано чи пізно це все одно сталося б. Тепер мені треба зав’язувати з випивкою, курінням… і з іншими речами, які приносять мені радість… але, як бачиш, у мене це погано виходить.

— Гаразд, гаразд. Але що сказав тобі той голос?

— Ну, він сказав, що я вже прибув — що мій час прийшов — і що скоро я вирушу до місця, сповненого страждань, — відповів Сем. Потім, після короткої паузи, він продовжив: — Знаєш, тієї ночі на вечірці у Френка, про яку я тобі розповідав, коли я був нажаханий до смерті… тоді я думав, що цим місцем, сповненим страждань стане в’язниця. Я ніколи не чув, щоб хтось гарно проводив час у тюрмі Сент-Роуз чи Мартін. Але зараз, проживши більшу частину життя — без проблем із законом, із фінансами, а лише зі здоров’ям — тепер, коли я стою перед вибором щодо серйозною операції , успіх якої не гарантований… тепер, озираючись назад, я думаю про зовсім інше місце.

— Б’юсь об заклад ти, зрощений католиком, думаєш, що опинишся в пеклі, — сказав бармен, а потім вибухнув зловісним сміхом. — Втрапиш у озеро вогню, у велетенський казан — ха-ха-ха — де твоя безсмертна душа страждатиме вічно! — продовжував він, намагаючись стримати напади сміху, який вже не звучав зловісно, а радше щиро. Сем мовчав, а я просто витріщався на цього хлопця, який увесь цей час наливав нам випивку.

— Та годі тобі, Сем. У найгіршому випадку, ти просто повернешся сюди, — сказав бармен, крутнувши велосипедне колесо, прикрашене світлодіодними лампочками, яке висіло за його спиною. Рандомно розташовані вогники злилися в сяюче коло. Він знову крутнув колесо, збільшуючи його швидкість, і кілька діодів відлетіли. Залишаючи за собою хвіст світла, вони розлетілися наче комети в різні боки й згасли торкнувшись підлоги.

— Сюди, в Хошимін? — запитав Сем, здивовано піднявши брови.

— Ну, можливо, і в Хошиміні. Можливо, в Пхеньяні, або в Бамако, чи Кіншасі. Чув, що це чудові місця для життя, — пробурчав бармен, нахилившись, щоб підняти впалі світлодіоди. А що якщо ти народишся в цей світ знову? Ти колись думав про це? Годі тобі, Сем, просто озирнись навколо. Цей світ сповнений зла, а отже, й страждань та болю. Це невід’ємна частина життя. Така природа речей, і такою є сама природа.

— Зло — це частина природи? Що за нісенітниця! — обурився старий.

— Так, розумієш, у боротьбі за місце під сонцем усі види поїдають одне одного. Вбивство — це зв’язуюча ланка в будь-якому ланцюгу живлення. Але якщо цього недостатньо, щоб ти побачив у цьому зло, дозволь навести ще кілька прикладів. Зозулі підкидають свої яйця в гнізда менших птахів. І коли їхні пташенята вилуплюються, вони виштовхують чужі яйця з гнізда. Самці оленів калічать одне одного в боротьбі за самку. Білі ведмеді, гієни й навіть кури займаються канібалізмом. Акули пожирають одне одного ще в утробі матері. Наші найближчі родичі в тваринному світі — шимпанзе — іноді вбивають потомство самок, якщо воно народжене від інших самців. І це ми ще говоримо переважно про ссавців, але ж є ще й паразити. Якщо Бог існує, то вже точно він не добрий. Інакше як ти поясниш існування круглих червів? Ці паразити не лише живуть за рахунок свого хазяїна, а ще й завдають нестерпного болю. Личинки круглих червів буквально з’їдають свого хазяїна зсередини. Коли Бог створював ґедзя, він хотів, щоб кінь страждав. І з людьми — та сама історія. Світ сповнений страждань, тому я б не переймався пеклом, якби був на твоєму місці.

— Але ми ж не тварини, — вставив я свої 5 копійок.

— Справді? Чого ж це ми не тварини? — запитав бармен з іронією.

— Ні-ні-ні, ось тут ти помиляєшся. У кожному з нас є божественна іскра. Ми еволюціонуємо швидше за будь-який інший вид. Ми вміємо говорити, у нас є наука і технології. Я маю на увазі, що є надія на світле майбутнє, і що колись усі люди будуть жити щасливо, — відповів я.

— Надія — це потужна річ, але ось що я тобі скажу про еволюцію та щастя. Ти коли-небудь помічав, що все хороше в твоєму житті залишається десь у тумані, глибоко в пам’яті, в той час як усе лайно, всі трагедії та травми переслідують тебе все життя? — запитав бармен.

Я ковтнув клубок повітря і відчув себе незручно, поки він продовжував:
— Це ніщо інше, як еволюційний механізм. Допитлива кішка, що обпекла ніс, намагаючись понюхати тліючу головешку, запам’ятає цей випадок набагато краще, ніж смак фуа-гра, яким ти її пригостив під час обіду. Біль закарбовується в пам’яті набагато сильніше, ніж задоволення, і це відбувається не просто так. Наступного разу кішка уникне цієї ситуації. Так вона влаштована.

— Дизайн людей в цьому плані не дуже відрізняється. І чи знаєш ти багато людей, які ніколи не відчували болю — фізичного чи емоційного?

Очевидно, це було риторичне запитання, тому я мовчав і просто дивився на бармена. Його бліде обличчя осяяла посмішка, майже так, ніби він отримував задоволення від розмов про біль.

— Щастя, мабуть, має бути наступною стадією еволюції. Я впевнений, що наступною ланкою після Homo erectus і Homo sapiens буде Homo happiness, — сказав бармен, захихотівши, як гієна. — А що стосується технологічного прогресу, — продовжив він уже з серйозним виразом обличчя, — ти справді думаєш, що супутникове телебачення, кулькова ручка чи мікрохвильова піч можуть зробити життя людей щасливішими? Трішки комфортнішим ? Можливо. Більш щасливим? Не думаю.

Наша розмова рухалася у дивному напрямку, але оскільки ми всі, включаючи бармена, були вже трохи напідпитку, здавалося, ніхто не заперечував.

— Стривай, стривай, стривай, — сказав я, відмовляючись приймати таку похмуру і безнадійну картину світу. — Зараз у нас є інтернет і відеодзвінки. Ми можемо зателефонувати, почути та побачити будь-кого, будь-коли, будь-де. Відстань більше не є перешкодою. Протягом одного дня можна потрапити в будь-яку точку світу. Нам більше не потрібно працювати в полі, щоб забезпечити себе. Врешті-решт, наше життя стало довшим…

“Гаразд, давай будемо чесними,” — перебив мене бармен. “У Штатах у тебе немає нічого. Ні будинку, ні машини, ні бізнесу. Лише неоплачений студентський кредит на 40 000 доларів і диплом з соціології, який нікому не потрібен, включно з тобою. А до того ж, твій гаманець знову вкрали. Уявімо шо дистанція й дійсно вже не перешкода. Що, якщо я просто зараз телепортую тебе до Детройта? Це зробить тебе щасливішим?”

Мені стало дуже не по собі. Звідки він знав про все це? Звідки він знав про кредит і про те, що я на мілі? Я замислився, але вирішив не надавати цьому великого значення, адже з певного моменту спогади про нещодавні події стали розмитими, наче пейзаж за вікном надшвидкісного потяга. Він міг просто підслухати, як я скаржився комусь у барі на своє злиденне становище, або, можливо, я сам пробовкався йому після чергової чарки віскі, а потім забув.

“Чому саме Детройт?” — запитав я.

“Гаразд, як щодо Сіетла? Або Нью-Йорка? Або навіть Сейшельських островів? Яка різниця, якщо ти навіть за свою випивку заплатити не можеш? Чи ти думаєш, що спостерігати за заходом сонця десь на Іпанемі було б набагато приємніше, знаючи, що ночувати нема де? Хоча в Instagram ти живеш, як у мрії. Але коли ти востаннє спілкувався по відеозв’язку з друзями, які ставлять тобі лайки? Ти народився наприкінці 80-х, тож маєш пам’ятати, яким було життя до інтернету і соцмереж. Чи хочеш сказати, що всі ці речі зробили людей більш об’єднаними або щасливішими?”

Я згадав, як ми з друзями кидали одне в одного шматки грязі, прилиплої до палок, і це приносило нам не менше радості, ніж Nintendo. Я пригадав, як кросівки, куплені в магазині, робили мене таким самим щасливим, як і кросівки, замовлені онлайн і доставлені додому. Я згадав, як той самий старий VHS-касета тата з порно викликав у мене більше захвату, ніж тонни порно в інтернеті. Я згадав години бездумного скролінгу у Facebook, звідки я нічого нового не дізнавався, окрім марних лайфхаків на кшталт «як відіпрати пляму від маркера» чи «очистити креветку виделкою». Я згадав сотні постів в Instagram із цицьками й сідницями, голлівудськими посмішками і красивою їжею, і зрозумів, що жодне з цього не приносило мені справжнього щастя — це лише збуджувало, викликало голод і заздрість. Я пригадав, як прилив дофаміну від лайків під моїми постами легко змінювався на злість після прочитання негативних коментарів. Я згадав години, витрачені на безплідні суперечки про політику з незнайомцями у Twitter, і усвідомив, що наше суспільство ніколи не було більш розділеним.

«Ні, зовсім навпаки», — відповів я.

«А що стосується роботи в полі — не хвилюйся: у добу технофеодалізму сучасний офісний працівник працює не більше і не менше, ніж середньовічний селянин. І ось що я скажу про тривалість життя. Це статистика — середнє арифметичне. В античності та середньовіччі дитяча смертність була високою, але люди не помирали у 40 років. Ті, хто доживав до 12, мали всі шанси дожити до 60, що не так вже і далеко від сучасного світового середнього показника. Наприклад, люди з племені Ачі з Південної Америки живуть сьогодні як і жили тисячі років назад і доживають до 78, а Хадза, мисливці-збирачі в Африці, — близько 76. Якщо задуматися, це лише на п’ять років менше середньої тривалості життя в Австрії чи Франції — і всього на вісім років менше, ніж живе середньостатистичний американець. Але ж ми говоримо про щастя, так? Довге життя не означає щасливе життя.»

Як насправді виглядають останні 5-8 років життя чоловіків і жінок на заході? Спокій і будинок за містом? Чи будинок для пристарілих? Полуденний сон і телевізор? Вівсянка з ранку, бо шлунок уже не може переварити смачний сніданок? Апатія? Відсутність бажання вставати, не те що займатися сексом? Навіть ті, хто тримається, зрештою перестають ходити. Вони хворіють на Альцгеймера або деменцію, чи щось інше, і у свої останні дні вони сруть і ссуть під себе, а їхні родичі моляться Богу, щоб він забрав їх до себе скоріше – продовжував бармен.

Якось дивно, але те, що він щойно сказав, нагадало мені останні роки моєї бабусі. Вона померла у 84 роки, і протягом останніх чотирьох років свого життя вона не вставала з ліжка і вже не впізнавала а ні мене, а ні мого батька чи мою матір.

— Б’юсь об заклад, твоя бабуся, земля їй пухом, проміняла б свої останні двадцять років на всього лише два роки молодості, — сказав бармен, ніби читаючи мої думки. Я хотів запитати його, звідки він знає про останні дні моєї бабусі Жозефіни, але він не дав мені шансу заговорити. Роздратований, він продовжив безперестанку базікати, нервово витираючи чистий келих вафельним рушником.

«А всі ті нещасні, потворні й хворі діти, що народжуються без щитоподібної залози, із вродженими вадами серця чи синдромом Костелло. Раніше вони померли б у ранньому віці в результаті природного відбіру, а зараз гормональна терапія, переливання крові і школи для дітей з особливими потребами продовжують їхнє життя… і їхні страждання. В стародавній Спарті їх милосердно кидали б у море, але сучасна медицина тепер дає їм квиток у сповнене болю життя. До кінця своїх днів вони будуть приречені заздрити нормальним людям. Але якщо цього мало, деяких змусять працювати. Ти коли-небудь бачив, як сліпі працюють на конвеєрі, у кол-центрах чи в масажках? Заради Христа, лишіть їх у спокої. Так можна було б думати, але ні.»

— «Не віриш ти в людство», — перебив я його. — «Одного дня люди подолають усе, про що ти говориш.»

— «Навпаки,» — відповів бармен, повільно видихаючи. — «Це люди не вірять у мене.» Він зробив паузу, і його голос пом’якшав. — «Ніхто й ніколи в мене не вірив. Може, саме тому я нічого і не досяг ,» — додав він, нарешті відклавши рушник і поставивши склянку на полицю. — «Знаєш що? Ти маєш рацію. Одного дня люди навчаться редагувати свій геном, і навіть перестануть помирати від старості,» — продовжив він схриплим голосом. — «Але чи захочуть вони тоді взагалі жити далі?» — Він посунувся вперед і заглянув мені в очі . — «Просто подивись на народжуваність. У Японії, Південній Кореї, в тій самій Британії — та що вже там, у США теж. Парадоксально, але чим більш суспільство розвинуте технологічно, тим менше людям хочеться мати дітей. О, могутній і славний технологічний прогрес,» — бармен розвів руками, ніби виступаючи на сцені. — «Сила, з якою треба рахуватись, процес, який не зупинити.» Він на мить замовк, а тоді з лукавою посмішкою додав: — «Чесно кажучи, я вже не дочекаюся, коли людство так угробить цю планету, що жити на ній стане неможливо,» — сказав він, знову повертаючись до свого звичного тону.

— «Бачиш, технології не зроблять людей щасливішими,» — сказав він, витягуючи з кишені світлодіод. — «Людям, як власне і мавпам, вони не потрібні для щастя.» Він повозився з контактами, і за мить крихітна лампочка знову спалахнула. — «Сонце, море, секс і шашлик — роблять людей набагато щасливішими, ніж оптоволоконні кабелі чи двигуни внутрішнього згоряння,» — пробурмотів він, шукаючи місце на ободі велосипеда, куди можна було б причепити лампочку. На мить він завмер перед колесом, як художник перед мольбертом. Потім, задоволено посміхаючись, засунув лампу між спиць і повернувся до нас.

«Тільки уяви собі, яким було життя на зорі людства,» — сказав бармен, розмахуючи руками, ніби малюючи обриси горизонту в повітрі. — «Ось він стоїть — первісна людина, загорнута в шкури тварин, чухає свого випнутого підборіддя, намагаючись вирішити, що сьогодні робити. Щоб прогодувати себе і свою родину, йому треба три-чотири години. Чим же він займається? Полюванням? Рибалкою? Для сучасної людини це — дозвілля. А потім, коли з їжею покінчено, він може займатися тим, чим душа забажає. Малювати на стінах печери, танцювати біля вогню чи чіпати волохаті ноги своєї жінки.

Їжа його не містить мікропластику, канцерогенів і цукру — отже, в нього немає діабету, раку чи хвороб серця. Так, без антибіотиків чи рентгену гнила рана або зламана кінцівка могли означати смерть. Але з іншого боку — немає сифілісу, туберкульозу, СНІДу, чуми, віспи. Не секрет, що всі ці віруси і бактерії, які викликають хвороби, з’явилися і поширилися з розвитком великих міст.

Двоє з його п’яти дітей помруть або при народженні, або від виснаження, але не загинуть у безглуздій війні, яка їм не потрібна. Їхні тіла не загорнуть у прапори, а батькам не вручать цинкову труну. Його близькі можуть страждати від паразитів, але ніхто з них не покінчить життя самогубством. Ніхто не помре від передозування, бо немає ані наркокартелів, ані фармкомпаній, що труять синтетичними опіоїдами. Йому не треба думати про кар’єру, не треба платити податки, не потрібні антидепресанти чи психотерапія, бо в нього немає депресії. Повітря, яким він дихає, — чисте. Вода, яку він п’є, — чиста. Але найголовніше — в нього чисті думки, які сповненні бажанням жити, боротися і розмножуватись. Хіба це не був рай?»

«А тепер подивись, що коїться зараз,» — продовжував бармен свою тираду. «Колись блакитна планета, Земля тепер схожа на перегрітий смітник. Сьогодні на ній живе вісім мільярдів людей — а завтра? Це буде не шістнадцять, а п’ятдесят мільярдів. І ті, хто потопає в злиднях, далі штампують маленькі копії себе, сподіваючись, що ті принесуть у їхнє життя сенс і щастя. Але часи змінились. Автоматизація та штучний інтелект розвиваються так стрімко, що вже здатні замінити самих науковців, які їх створили. Тож усе, що ці маленькі людські копії, швидше за все, принесуть своїм батькам — це ще більше клопотів, ще більше стресу й ще більше витрат. І якщо подумати — чи багато сенсу у копії довбойоба ?»

На кілька секунд бармен замовк, підібравши з підлоги ще одну перегорілу LED-лампочку, і почав крутити її в руках, намагаючись полагодити контакт. Нарешті він клацнув по ній пальцем — і вона знову загорілася.

«Льодовики тануть, озонові діри стають усе ширшими, коралові рифи та бенгальські тигри зникають. Але знаєш що? Як казав Джаред: “До біса тих тигрів.” Просто поглянь, у який світ люди приводять нові життя. Незважаючи на весь технічний прогрес, сотні тисяч щороку помирають від голоду, мільйони тікають від війни, і ще більше не мають даху над головою. Людська праця майже нічого не варта, і мільярди працюють до знемоги в шахтах, на будівництвах, у заводських цехах чи на конвеєрах — тільки щоб потім переночувати у бетонній коробці.

Дехто трохи щасливіший: п’ять днів на тиждень вони годинами стоять у заторах, щоби дістатись до офісної роботи, яку ненавидять, аби купити речі, які їм не дуже й потрібні, тільки щоб вразити людей, на яких їм, по суті, начхати. Вітаю — тепер ви можете дозволити собі бігову доріжку!

А з усіх кутків, з кожного білборда реклами кричать: «Бажай цього! Бажай того! Мрій про ото усе !» Але нічого з цього не зробить їх щасливішими. А з екранів телефонів улюблені інфлюенсери будуть переконувати їх, що їм життєво необхідні всі ці товари, щоб відчути себе повноцінними. І з екранів телевізорів політики розповідатимуть, як їм слід жити, кого ненавидіти і чого боятись. Вони залякуватимуть їх терористами, вірусами й зовнішніми ворогами.

І можеш не сумніватися — будуть нові віруси, нові світові війни й нові терористичні організації. Багато хто помре від хвороб, багатьох скалічать бомби, а дехто здохне від передозу. Тим часом еліти — які контролюють усі ці процеси — продовжуватимуть грабувати людей до нитки, трахати їхніх дітей і відкрито поклонятись Сатані.

Семе, озирнись навколо. Хіба це не те пекло, якого ти так боїшся?»

«То що, ти хочеш сказати, що щасливих людей тут узагалі немає?» — запитав старий, піднявши брову.

«Та ні, є,» — відповів бармен, — «але дуже мало — і вони тут лише для того, щоб дратувати інших.»

«Стій, стій, стій. А як же ті еліти, га? Оті сильні світу цього?» — буркнув Сем.

«Та годі. Ці виродки теж нещасні. Ти що, не знаєш, як воно — мати все і все одно хотіти більше? Хіба ти не знаєш, як воно дратує — бо воно ніколи не досить? Чи ти не уявляєш, як це — тонути в розкошах і все одно боятися завтрашнього дня? Кажу тобі — щасливі не ті, про кого ти думаєш. Більшість із цих еліт живе в постійному страху й напрузі. Коли ставки такі високі, одна маленька помилка — і бум, усе пропало. І вони це прекрасно розуміють. Навіть їхні голови часом летять з плечей.»

«А як щодо золотої середини? Що скажеш про середній клас? Про заможного фермера з Техасу чи німецького бюргера?» — запитав я.

«Та сьогодні ця золота середина — зовсім не золота. Середній клас майже зник — як і бенгальські тигри. І ти що, не знаєш, яке спотворене життя можуть вести люди за тими свіжо підстриженими газонами? Не здогадуєшся, що може ховатися за білими фасадами передміських будинків? Нестача уваги? Зради? Домашнє насильство? А може, залежності?»

У пам’яті спливли сцени, як мій п’яний, одержимий ревнощами батько бив маму. Здавалося, він заглянув мені прямо в душу— і я не міг знайти жодного логічного пояснення. Якими б п’яним я не був кілька годин тому, я точно нікому про це не розповідав.

«Навіть буддійські монахи,» — продовжив він, — «максимум, чого вони досягли у пошуках щастя — це зупинити страждання, перетворившись на овочі. Вони краще за всіх знають: життя — це біль.»

«Ні, ні, ні, ні, все не так, як ти кажеш!» — заперечив я, енергійно розмахуючи руками, ніби відганяв набридливу муху. — «Є щастя! І якщо ця планета — це пекло, то чому тоді заходи сонця такі прекрасні?»

«Звісно, є щастя — інакше звідки б ти знав, що таке горе? У нашому житті є радість, є задоволення, є блаженство. Але саме після того, як ти їх скуштуєш, ти по-справжньому розумієш, що таке біль, печаль і мука.»

Він нахилився ближче. «А тепер скажи чесно — чого у твоєму житті більше?»

Я поспіхом почав згадувати все хороше, що коли-небудь зі мною траплялося. Але бармен мав рацію. Щоб дістатись до приємних спогадів, мені доводилося занурюватися майже на саме дно глибин моєї пам’яті, у той час як все лайно — як воно зазвичай і буває із лайном — плавало на поверхні.

«Щастя є, але зазвичай воно довго не триває,» — раптом заговорив Сем. «Усе, що приносить нам радість, зрештою нас і вбиває, а щасливі дні минають швидше, ніж обідня перерва. Щойно душа трохи підживиться чимось хорошим — і все летить шкереберть. Я жив уже досить довго, щоб помітити: я відчуваю щастя лише тоді, коли більше не здатен страждати,» — сказав старий.

«Саме так це й працює. Останнє замовлення, панове,» — мовив бармен, подзвонивши в дзвіночок над барною стійкою. У мене пересохло в роті.

«Можна трохи води?» — запитав я.

«Ммм, лише з-під крана. Не повіриш, але наркомани під час вечірки випили всю бутильовану воду,» — відповів він.

«Кола? Ось, тримай. За рахунок закладу,» — сказав бармен, ставлячи переді мною банку дієтичної коли.

Я налив трохи в порожній стакан з наполовину розталим кубиком льоду, і, зробивши ковток, глянув на Сема, який увесь цей час не зводив з мене очей. Жестом я запропонував йому трохи коли.

«А, ні, дякую. Я перестав пити цей газований кал, ще коли поїхав з Америки,» — відповів Сем, повернувши обличчя до бармена, який негайно зник під барною стійкою.

«Бачу, ти поціновувач японського односолодового. У мене є щось особливе для тебе. Такого ти не знайдеш на полицях,» — пробурмотів бармен, з’являючись з-за бару та гордо обертаючи в руках чорну пляшку. Сем схвально кивнув. Поки бармен наливав нам по чарці, до бару підійшла чарівна індуска, яка весь цей час розмовляла телефоном. У вузькій бежевій сукні, з ніжним рум’янцем на щоках, вона стала так близько, що я відчув солодкий аромат її парфумів. Вона дістала свою кредитну картку, і коли наші погляди зустрілися — усміхнулася.

«Секундочку,» — сказав бармен, закриваючи пляшку.

«Отже, один коктейль Limelight. Це буде 150 тисяч в’єтнамських донгів.»

Дівчина приклала картку до терміналу і, знову занурившись у свій телефон, сіла ліворуч від мене. У той момент мене накрила хвиля спраги. Зневоднений організм вимагав рідини, і я, не замислюючись, потягнувся до банки коли, збираючись налити трохи в склянку з віскі.

Гм -Гм , – намагаючись привернути мою увагу закрихтів Сем, що сидів праворуч. Піднявши одну брову, він подивився на мене з явним осудом.

«Якщо ти змішаєш це віскі з колою — боюся, доведеться платити самому. А оскільки грошей у тебе немає…»

«Воу, це ж 18-річний Yamazaki,» — перебив бармен. — «Не думаю, що у нас буде так багато брудного посуду… але мінет підійде.»

Я засміявся й відсунув банку коли.

— Чорт, це справді хороший віскі — тож чому б і ні, — пробурмотів бармен і також налив чарку і собі. Повільно повертаючи склянку, він зацінив запах і колір напою, а потім урочисто підняв її. — Панове, я хочу зробити тост. За щастя!

Бармен сказав це з такою енергією, пристрастю і ентузіазмом, що мені захотілося випити все залпом. Але 18-річний Yamazaki пішов не в те горло. Задихаючись, я схопив банку коли, щоб запити. Чесно кажучи, я ніколи не був фанатом чистого віскі, сигар чи всього того, що вважають ознакою «справжніх чоловіків». І якби халявний віскі не лився рікою, я б точно не пив його чистим. Я зробив кілька ковтків, але це не дуже допомогло. Стримуючи рвоту я скуйовдився і повернувся до старого.

— Е-е, гаразд, хлопці — два Yamazaki, шість Hibiki, один віскі з колою і дві пачки Leo… Чесно, Сем, я не знаю, як ти це куриш, ці цигарки жахливі. Разом… це буде п’ять мільйонів п’ятсот тисяч, — сказав бармен.

— Ой, а скільки це в доларах? Майже двісті, так? – спитав я.

— Так, приблизно. Але це в основному Yamazaki, — відповів бармен.

— Знаєш, чим мені подобається В’єтнам? — сказав Сем, витягуючи пачку блакитних купюр по 500 тисяч. — Тут кожен невдаха може стати мільйонером.

— Дякую за напій, Сем. Дякую за все. Я вже йду додому. Ось, випий трохи, — сказав я, поки він розплачувався, і штовхнув банку коли в його бік. Не проливши ані краплі, жестяна банка ковзнула по барній стійці, і щоб вона не вилетіла за край, Сем інстинктивно схопив її одною рукою. Я встав і почав йти до виходу.

— Я ж казав, що не пʼю це зацукроване лайно вже десять років, — гаркнув він мені в спину.

— Це дієтична кола. У ній немає цукру, — відповів я, не обертаючись.

— Забери це! — закричав старий.

Коли я почув його крик, я застиг на місці. Через мить я повільно розвернувся на п’ятах. Сем підскочив зі свого стільця, його очі вилізли з орбіт, і він стояв простягнувши мені банку коли.

— Забери назад, — прошипів він крізь стиснуті зуби.

З якоїсь причини старий шалено розлютився. Раптом його долоня стислася, і банка затріщала під товстими пальцями. Його брови зійшлися в злісній гримасі, а кутик рота смикнувся вбік, ніби його потягнув невидимий гачок.

— Їбать, — прохрипів старий і звалився під стілець, до якого були прив’язані його собаки. Блакитні банкноти по пів мільйона вилетіли з його кишені, а з пом’ятої банки, що котилася в нього під ногами, на і так вже липку підлогу розливалася кола . Собаки, відчувши, що щось негаразд, жалібно заскиглили й почали нервово смикати повідці, обнюхуючи господаря. Бармен, намагаючись розгледіти, що сталося, різко сіпнувся і наполовину перекинувся через барну стійку. У повітрі зависла незручна пауза.

— Схоже, дід нарешті отримав своє: і гроші, і колу (коку, гра слів.прим.автора) й сучок … Свої мільйони, — саркастично пробурмотів бармен із трохи розгубленим виглядом.

— Ну що ж ви стоїте? — раптом закричала дівчина з Індії. Вона швидко сховала телефон у сумочку й, цокаючи підборами, закрокувала в мій бік.

Абсолютно приголомшений таким розвитком подій, я застиг на місці біля старого, тримаючись обома руками за голову.

— Здається, у нього інсульт. Хтось викличе швидку! — вигукнула вона.

— А ти звідки знаєш? — запитав бармен.

— У тебе чоловік без свідомості лежить на підлозі й пускає слину. Ти його так і залишиш, чи викличеш «мисливців за привидами» заміть швидкої ?

«Я лікарка, — сказала вона, — і я сказала “здається”. Я не впевнена», — відповіла вона різко.

Намагаючись надати першої допомоги старому, вона спробувала наблизитися до його розпростертого тіла, але в той самий момент його собаки наче збожеволіли. Їхні пащі скалилися, а шерсть на загривках настовбурчилась. Стискаючи зуби й розбризкуючи слину, вони люто клацали щелепами в повітрі. Сузу та Юкі вже не нагадували двох милих песиків з фільму про Хачіко. З широко розставленими лапами й грізним гарчанням, вони були готові розірвати кожного, хто наважиться наблизитися до тіла їхнього господаря.

«Спробуй відволікти собак!» — наказала дівчина. Обписцикаючись від страху, я плескав у долоні прямо перед їхніми писками, але вони навіть не поворухнулись, і лише почали гавкати ще сильніше. Побачивши мої жалюгідні потуги, бармен кинув мені рушник і почав набирати номер швидкої.

«Та це ж, йобані, Хачіко, а не пітбулі! Давай, зроби хоч щось!» — закричала індуска.

— Це Акита-іну, — відповів я, скручуючи рушник. — Ця порода називається Акита-іну, — повторив я, з розмаху хльоснувши бавовняною тканиною по морді однієї з собак. Це її добряче розлютило. Смикнувши стілець, до якого була прив’язана, вона спробувала на мене накинутись. Я влупив рушником по морді іншої собаки, і та загарчала ще голосніше. Я вже збирався вдруге вдарити першу, але, передчуваючи удар, вона вчепилась зубами в рушник. Я смикав його вліво й вправо, але сука не відпускала. Тоді, зібравши всю силу, закручуючи корпус, як метальник молота, я різко смикнув рушник на себе, і разом із рушником відшвирнув або Сузу, або Юкі у бік (я так і не зрозумів, яка з них то була). Таким чиним вигравши кілька дорогоцінних секунд, я одразу оббіг стілець з іншого боку й потягнув його до стіни разом із собаками. Щойно я зачепив стілець ніжками за трубу, яка тягнулась вздовж стіни, одна з них вчепилась зубами мені в ахілл.

— Сука! — вигукнув я, відбивши її ногою. Відскочив назад я гепнувся під барну стійку. Стугнучи від болю, я перевіряв укушену ногу. Переді мною лежав Сем. Індуска опустилася навколішки біля нього, а в кількох футах звідти Сузу й Юкі гарчали, натягнувши повідки до межі.

Вона впевнилася, що собаки не зможуть до неї дістатися, після чого поклала руку на шию старого й почала оглядати його тіло.

— Справа погана. Він не дихає, пульс ледь вловимий, — сказала вона. — Що там з “швидкою”? — звернулася до бармена.

— Чекаю, поки мене з’єднають з кимось, хто говорить англійською, бо я ж ані слова по-в’єтнамськи, — відповів той.

— Гаразд, зрозуміло, — кивнула вона й розстебнула Сему сорочку.

— Раз, два, три, — лічила вона вголос, ритмічно натискаючи на груди старого, після чого вдихала повітря в його прокурені легені.

Нарешті я почув, як бармен почав говорити: він диктував диспетчеру адресу й коротко описував, що сталося.

— Раз, два, три, давай же, старий пердун, дихай! — закричала дівчина, продовжуючи спроби врятувати життя старому.

Складно сказати, скільки це тривало, бо в той момент час для мене ніби зупинився. Після ще кількох спроб дівчина здалася.

— Блядь! — вигукнула вона, люто вдаряючи старого обома кулаками в груди.

— Ти ж його так доб’єш, — саркастично зауважив бармен.

— Боюсь, він уже мертвий, — відповіла вона, підіймаючись з колін.

Удалині почулися звуки сирен, і собаки припинили гавкати. За кілька хвилин у приміщення зайшла бригада медиків. Але, як і сказала дівчина, вони прийшли лише підтвердити смерть і забрати тіло. Через п’ятнадцять хвилин у бар зайшли двоє поліцейських. Обидва в уніформі кольору хакі, вони виглядали сонними й роздратованими. Один зробив кілька знімків, а інший розмовляв із лікаркою. Після короткої бесіди з ментами парамедики поклали тіло Сема на ноші й винесли його до карети швидкої. Тим часом поліцейські почали допитувати всіх нас. Один з них говорив ламаною англійською, але було очевидно шо він намагався закінчити все якнайшвидше.

Підслухавши його розмову з індійською дівчиною, я дізнався, що її звуть Пріті і шо вона родом з Пуни, Індія. За фахом вона хірург, але останні роки працює в естетичній медицині, що було цілком очевидно — бо виглядала вона значно молодшою на названий вік.

Після неї допитували мене. Я розповів усе, що бачив, і, щойно поліцейський завершив, попрямував до виходу. Один із медиків помітив, що я кульгаю, і запропонував оглянути ногу.

— Вам потрібно зробити щеплення від стовбняку і про всяк випадок — від сказу, — сказав він, оглянувши рану. Мовчки кивнув, я погодився і він почав її обробляти.

Поліцейські тим часом допитували бармена, а я вдавав, що слухаю лікаря, хоча насправді вся моя увага була прикута до Пріті. Вона розмовляла з тим диваком, що раніше валявся в гамаку надворі. Дивно, але в спілкуванні з нею він поводився цілком адекватно й зовсім не був схожий на міського божевільного, яким здався мені спочатку. Його поведінка була впевненою, і, як не дивно, здавалося, що Пріті справді цікаво з ним говорити.

— Пріті, ти така гарна, — пожартував він, (Priti you’re so pretty, прим. автора) і вона кокетливо засміялася. Здавалось, її розвеселив його каламбур, і вона невимушено скоротила відстань між ними.

— Неймовірно, — пробурмотів я бармену, який саме підійшов до мене. — Б’юся об заклад, що вона вже сто разів чула цей жарт, і в 99 випадках це були хлопці, які намагаються її закадрити.

— Проте вона сміється так, ніби чує це вперше, — зауважив бармен, схрестивши руки на грудях.

— Так, виглядає, що він привернув її увагу.

— Увагу? Думаю, це трохи більше за увагу. Він точно у неї на радарі — скоріше у прицілі. Але я б не хотів зараз опинитися на його місці, — сказав він.

— Чому? — спитав я.

Бармен не відповів. Замість цього він просто пішов за бар і почав прибирати столи. Лікар взяв ще один шприц і обережно набрав ліки з ампули. Саме в цей момент хлопець, який розмовляв із Пріті, попрямував до паркінгу, залишивши її стояти на самоті.

— Це мій шанс, подумав я. Незважаючи нінащо, я повинен спробувати заговорити з нею і дістати її номер телефону.
Як тільки лікар закінчив робити мені другий укол, я вскочив зі стільця, але він одразу посадив мене назад.

— Вибачте, сер, але вам потрібно заплатити 500 000 в’єтнамських донгів.

— Що? Півмільйона за шматок бинта? Про що ви говорите? — крикнув я.

— 250 000 за укол проти стовбняку і 250 000 за укол від сказу, — відповів лікар.

Поки я намагався пояснити парамедикам, що у мене вкрали гаманець і в мене зовсім немає грошей, дивак, який залицявся до Пріті, виїхав з паркінгу на матовому чорному скутері Honda PCX. Він підібрав її, і вони разом поїхали назустріч сходу сонця. Майже одразу після цього поїхала і поліція. Лікарі, зрозумівши, що з мене грошей не витягти, відмахнулися і, кидаючи образи в’єтнамською, пішли геть. Потім вони сіли в швидку і відвезли тіло Сема до моргу. Сонце почало сходити, на вулиці стало тихо, а на небі між дахами світила самотня зірка. Я почав йти до паркінгу, щоб забрати свій мотоцикл.

«Йобана рот …Ну і шо мені робити з цими собаками?» — почув я причитання бармена .

Коли я завів свого дриндулета і виїхав на дорогу, його бліде обличчя з’явилося з-за дверей бару. «Ти, випадково, не хочеш їх собі забрати?» — спитав він, киваючи на собак, що ще були прив’язані до стільця всередині.

«Знаєш що? Схоже, шо сьогодні я вже якось без сучок», — відповів я, заводячи мотоцикл. Місто лише починало прокидатися, навколо маже нікого не буде власне як і думок у голові. Втомлений, я повільно поїхав додому. «О це так вечір », — подумав я, крутячись ручкою газу.